І все, так як хлопці: як вони на дерево - і я за ними. І так. Ну бо так- Бо так. А дівчата жили дальше від нас, знаєте, а ці - по сусідству. А-а! Зробили бункер такий вуйки, а там мали фляшку горівки. Ну це батяри... І кличуть мене: ходи, пока подивимося! І фляшку горівки, знаєте, я не знаю, може чвертка, я не знаю, яка там стояла. Але її не пили, а там тримали. Таке смішне пригадала! А! Ше таке смішне: цей Микола, каже- Злапав такого великого метелика, такого темно-коричневого. І каже: “Він тебе зара вкусить! А як ти мені не даш, шоб я тебе підстриг!” А має пірочинний такий ножик, знаєте, такий, що складається? І я спочатку втікала від нього, а він за мною - а він десь, ну, на рік старше, але сильніший вовчисько! Ну, то я вже стала, та й думаю, що буду- А він тако хапнув волосся і як мені хтів тим врізав! Та я не знаю, яка там грива була! Ну, то було таке смішне.
То мама мені розказувала за Україну- А, мені ше- Моя тета в Тисмениці, то маминого другого брата... І цево, і вона нам висилала яблука, знаєте, якраз вересень-місяць, і в неї такі великі яблука були, а то нам фіра розвозила, знаєте. А то видно в нас така там земля - пісок! Піскова! І як машина- ой, фіра, їде - і то колеса у нашій хаті. Ой, то яблука, я вже знаю шо! І знаєте, а мама ховає - б’є, думала, я, певне, всі за раз їла би такі величезні! І так- А я прийшла все одно - нюхом чую, де яблуко, знайду , я Вам кажу! І я навіть так собі в голові закарбувала, шо десь є Україна, і ростуть яблуні, а на них яблука! І Ви знаєте, шо як ми вже верталися звідти, переїжджали Дніпро, а то так сади, такі вже дерева, такі низенькі всі, як один! І такі червоні яблука! Я не годна була очей відвезти! І, знаєте, яблуко - се моя сама любима їда!
"Ходила, ходила. Такий великий хліб був, такий, знаєте, більше трьох рублів. Такий великий, знаєте, був, добрий хліб був! Я інший не знала, смакував. Та й таке, знаєш, хіба смішне, як Вам цікаво... Знаєте, і мама мені давала все п’ять, п’ять рублів на хліб. А я все собі на здачу брала казінаки А раз прийшла - а хліба нема! А я знаю, шо в нас на здачу казінаки. А продавець каже: “На всє?” А я кажу: “М-м”. І пішла знаєте, і несу така плитка велика . Іду і думаю: “А шо мені мама скаже? Буде бити!”. А вона мене в житті ніколи не била! І я так відкриваю дверку, а то така лавка, і там, коло пічки, там, відро стоїть. Я поклала - і у ліс тікати, в тайгу! А мама побачила, за мною! Боже, ледь мене злапала! Каже: “Та я тебе не буду бити!” Таке от Вам не треба, але вибачайте, бо, таки знаєте, прийшло мені на думку. Та й таке от..."
Шовгенюк Марія (в дівоцтві - Нагірна) народилася 30 червня 1949 р. в селі Почапи Золочівського району, що на Львівщині. Батьки-українці родом з Польщі, в 1945 р. змушені були переселитися в радянську Західну Україну. В 1950 р. подружжя Нагірних з 10-місячною донькою, разом з односельцями, були вивезені радянською владою. Спочатку чотири місяці родина перебувала у львівській пересильній тюрмі № 25 на вулиці Полтв’яній. За час перебування на пересилці в камері померло двоє маленьких дітей від інфекційних хвороб. Згодом ешелоном їх вивезли у Томську область, Асіновський район, село Батурино. Село було засноване українцями, яких депортували під час великого терору з УСРР. Звідси й така назва. Крім українців серед депортованих були молдавани та литовці. Тато працював лісорубом, мама спочатку доглядала маленьку доньку, а потім працювала грубницею. Марія вчилася у початковій школі, закінчила 4 класи. У вільний час грала з місцевими дітьми, бавилася разом з ними, ходила по гриби, ягоди та шишки у ліс. Уже на засланні народився її молодший брат. Батьки мали свій город, господарку. Утім найбільшим дитячим враженням для Марії стали великі ароматні червоні яблука, надіслані родичами з України. Такі фрукти вона бачила вперше в житті, тому в її уяві Україна закарбувалася як земля де ростуть такі красиві і смачні яблука. В 1955 році родина повернулася із заслання. Поверталися в кінці літа і Марія через вікно вагону побачила сади, дерева яких були рясно усіяні великими яскравими яблуками. Саме тоді вона усвідомила, що це Україна, що вони, нарешті, вертаються додому.
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
