Володимир Шарко

Про 1 вересня пам’ятаю, що мій батько почув [гудіння моторів], каже: «Е, літаки літають – що то за літаки?» Ми вийшли надвір – і дійсно літаки (а тоді літак над Львовом — то була рідкість). І ми дивилися – він хотів побачити, і каже: «Там є знаки, там є знаки на літаку!» Літак досить низько летів, так що можна було щось роздивитися. Батько каже: «Це є німецький літак, там є свастика!» А я дивлюся ближче, і кажу: «То не свастика!» «Ну, то як є, ну то такий квадрат – то свастика!» А це був знак німецького Luftwaffe, що є хрест такий… Хрест, але він є з чотирма кутами. І цей знак мав на крилах літак. Це були, власне, німці, — ми знали, що то німці. Німці підійшли близько до Львова і там затрималися. Кілька днів не знати було, що діється, і ми думали, що німці прийдуть до Львова, але вони затрималися перед Львовом, а за кілька днів надійшла Червона армія, і тоді почалася окупація совєцька.

Знов прийшли совєти на Відень, і надходили якийсь час, родичі виїхали вже скорше, десь, не пам’ятаю, в якім місяці, за Відень, і були там на якімсь селі австрійськім, а моя сестра і я ще дальше ходили до школи. І тоді й ми виїхали з Відня… дісталися з тяжким способом на один з останніх поїздів, які вивозили родини, а перш за все – офіцерів німецької армії та інших військових вивозили. Це заладовані були поїзди, повні, і ми якось припадково дістали позволення, щоби дістати квиток на поїзд і ми з сестрою… Що я пам’ятаю – я її пхав до дверей, щоби влізти, і не годен було влізти. І ми дісталися на той поїзд, і там мені казали – я по-німецьки вже досить можливо говорив, — дістав посвідку, мені казали: «Diese kleine Ausländer».

1 вересня була або субота, або неділя. Я знаю, що в понеділок наступного тижня я мав зачинати знов школу – з другої кляси народної школи. Тут, у Львові, була народна школа імени Князя Льва. /../ Тих кілька днів не було жадної школи, нічого (я не пам’ятаю, як довго), а перша річ, що совєти зробили – то сказали: ваша перша кляса неважна, ви йдете назад до першої кляси. Так що я пішов другий раз до першої кляси. /../ Знов почали нас вчити то саме, читати і писати.

Десь 6 місяців, а може більше, перед кінцем першої совєцької ери, мій батько вже не жив в хаті. Сказали йому, що він може бути заарештований… Не що він може бути, а що він є на списку і що ми є на списку, що його заарештують і вишлють на Сибір чи до криміналу. Він тоді зачав ховатися. Ніколи не спав в хаті, ніколи не був в хаті, тілько час від часу зустрічався десь з нами в околиці – з дітьми і з жінкою, а так то він десь ховався у знайомих, десь по селах – як не знаю, де. Ми не знали, де він ховається. Але це, власне, було то, що зберегло його. І тоді вже, як большевики прийшли другий раз, то не було сумніву, що його арештують… Багато виїхало в 39-м році, багато українців виїхало зі Львова до Польщі, на захід, чи до Словаччини, і пізніше вернулися назад. А батько рішив з родиною лишитися: тяжко, бо четверо дітей і… не знаю, але так рішив. Так що другий раз він не мав найменшого сумніву, що від большевиків треба втікати, і ми виїхали зі Львова.