Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ольга Сергеєва Olha Sergieva (* 1970)

• народилася 2 січня 1970 року у Львові

• 1987 року закінчила школу та вступила до Львівського національного університету ім. Івана Франка на спеціальність «російська філологія»

• з 1989 року почала працювати вчителькою російської мови та літератури в львівській школі №45

• 1991 року закінчила університет та переїхала до Санкт-Петербурга

• 1997 року повернулась до Львова

• у 2004 році брала участь у Помаранчевій революції на мітингах у Львові

• у грудні 2013 року їздила з допомогою на київський Майдан

• у 2014-му почала волонтерську діяльність, вступила до Львівського університету фізичної культури ім. Івана Боберського

• у лютому 2022 року її син добровільно вирушив на фронт

• у 2023-му продовжує волонтерити

Російськомовне оточення, російськомовна освіта, п’ять років життя в Санкт-Петербурзі, втрата сподівань на зміни в українській політиці — шлях львів’янки Ольги Сергеєвої до громадянської позиції та безсумнівної віри в українську націю був непростим та довгим. 

Родинне коло

Ольга Валентинівна Сергеєва народилася 2 січня 1970 року у Львові. Батько, Валентин Васильович Сергеєв, родом зі Пскова, Росія. Мати, Світлана Олексіївна Міхайловська, уродженка Києва. У Львові батько пані Ольги опинився 1946 року, коли з міста депортували поляків, а на їхні місця заселяли росіян та українців з інших територій. 

Бабуся пані Ольги, Рахіль, під час Другої світової війни працювала лікаркою на евакуаційному потягу, де чотири роки переховувала двох доньок. Після звільнення України радянськими військами вона оселилася у Львові. Вдруге вийшла заміж, і чоловік, Вольдемар, удочерив її дітей. Саме з ним пані Ольга асоціює найтепліші спогади дитинства. 

Батько Ольги Сергеєвої закінчив Львівський політехнічний інститут і працював інженером на електростанціях. Мати все життя працювала лікаркою-терапевтом. 

«Я ніколи не була радянська»

У дитинстві та юності Ольга Сергеєва багато вчилась і допомагала батькам. У школі була комсомолкою, як і всі інші. 

Одного разу пані Ольга посварилась зі своєю однокласницею, прихильницею радянської міфології. Подруга отримала погану оцінку, і Ольга хотіла її підтримати: «Я сказала: “Ти не переживай, ти шо думаєш, що Лєнін не отримував двійки? Отримував!”. Для подруги то був шок, і вона побігла скаржитись класному керівнику. Ну, і після того я вже і колєжанки не мала, і думки своєї не висловлювала, тому що… Моя дитяча психіка того не витримала».

У школі часто були толоки, які, як пізніше зрозуміла пані Ольга, відбувалися саме під час релігійних свят. У такий спосіб радянська влада намагалася перешкодити людям дотримуватися сімейних традицій, які добре збереглися на Галичині, та ходити до церкви. Дівчина не розуміла смислу свят, бо в родині старалися не говорити на ці теми. До того, що відбувалось у костелі, куди її водив на Різдво і Великдень дідусь, ставилася як до пригоди. 

«Я не прийшла на толоку, я не пам’ятаю, я хворіла, напевно. <…> І моя класна керівничка <…> сказала, що вона мене бачила біля якоїсь церкви. А я взагалі і гадки не мала, шо то відбувається. Після цього я почала цікавитися, чому люди ходять в церков, навіщо».

Незважаючи на те, що Ольга Сергеєва походила з російськомовної родини, вчилась у російськомовній школі і не мала особливого бажання вчити українську, вона вже в юному віці мала свою позицію та не відчувала пієтету перед радянською владою. 

«Я ніколи не була радянська. Я думаю, що багато хто має дві сторони обличчя: одне офіційне і друге таке, яке воно є насправді. Да, — комсомолка, октябрьонок, там ще щось, якась фігня, да, а всередині — ні».
 

Відчуття неправильності

Перші сумніви щодо ідеалізації Радянського Союзу зародилися в Ольги Сергеєвої ще в середній школі, коли батько на запитання про війну в Афганістані знітився та попросив не говорити на ці теми у школі.

Шкільну історію в ті часи викладали під гаслом «Радянський Союз форева». Всю інформацію брали з підручників, а підручники були наповнені радянською пропагандою. Телебачення мало два-три канали, які транслювали успіхи «пятілєткі». Фактично підлітки мали три джерела інформації: школа, телебачення і батьки. Пані Ользі пощастило: у її бабусі була велика бібліотека, тож вона отримала доступ до інформації, багато аналізувала і задавалася питаннями, які, звичайно, були непотрібні радянській владі. 

«Було відчуття неправильності того, що відбувається, але розуміння… Мені було тоді 15 років. В 15 років не сильно розумієш, що з тобою відбувається, а що там відбувається в світі — воно і не цікавить».
 

Пошуки свого шляху

Після закінчення школи Ольга Сергеєва мала намір стати лікаркою і вступати спочатку до медичного училища, а вже згодом — до вишу, але батьки оцінили то як «нульову можливість», бо за вступ до медичного вишу треба було платити взятку розміром з «Волгу». Тому Ольга вступила до Львівського національного університету ім. Івана Франка на спеціальність «російська філологія».

Із третього курсу пані Ольга почала працювати — викладати російську мову та літературу у 45-й школі м. Львова. З учнями в неї склались дружні і теплі стосунки. Вони часто дискутували на цікаві теми, до того ж Ольга вчила школярів за своєю програмою: «Ми з ними домовились — це вони мусять знати, а спілкуватись ми будемо на різні теми. І так досить довго ми “пєтляли”». У 1991 році Ольга Сергеєва закінчила університет з розумінням, що не хоче далі працювати вчителькою.

Проголошення Незалежності України 1991 року Ольга Сергеєва сприйняла холодно. В її оточенні ніхто теж не розумів цінності того, що відбулося: «Всі думали, що то ніц не значить. Ми настільки були споріднені, ми настільки звикли жити разом в одному кагалі, що не було такого відчуття, що тепер ми окремо, ми окрема держава. Ми думали, що зараз ті політики побєсяться, а потім ми все рівно будемо всі разом».
 

«Аферистична» подорож 

У 1991 році пані Ольга переїхала до Санкт-Петербурга. Винайняла там кімнату і працювала продавчинею в музичному магазині. Якогось специфічного ставлення до Ольги Сергеєвої як до українки з боку місцевих не було, але одного разу її запитали, чи можна у Львові купити зброю. Тобто чутки про львівський супротив радянській окупації все ж ходили. Ольга пожартувала, що купити можна все, навіть кулемет, а патрони до нього відрами лежать на даху.

У 1997 році Ольга Сергеєва повернулася до Львова, бо не бачила свого майбутнього в Санкт-Петербурзі: працювати все життя в музичному магазині не хотілося, власного житла не було. У Львові вона відкрила своє кафе, одружилася, народила двійко дітей та здобула економічну освіту. 

Втрата ілюзій та нові сподівання

У 2004 році під час Помаранчевої революції Ольга Сергеєва вперше замислилась про свій вибір на голосуванні. Вона ходила на мітинги, вдягала вишиванку та після революції зрозуміла, що майже все було марним. Через розчарування та втрату сподівань Ольга Сергеєва стала більш цинічною. У ті часи вона вважала себе російськомовною українкою, дітей виховувала російською і не бачила в тому проблеми. 

У листопаді 2013-го, коли події на Майдані тільки розгортались, пані Ольга не вірила в те, що відбувається: «Я просто спостерігала за тим, як от ми пройшли той період наївності, тепер підросло нове покоління, тепер їх черга пройти цей досвід». Але після побиття студентів і виходу на площі міст тисяч людей, Ольга зрозуміла, що надія на зміни є. Саме тоді вона свідомо перейшла на українську мову і перевела в україномовну школу молодшого сина. Під час розгону демонстрантів на Майдані 2014 року Ольга Сергеєва «відчула ту лють, яку, мабуть, відчували мешканці Львова в 1945-му, точніше тоді, коли вони зрозуміли, що опинилися в радянській окупації».
 

Початок волонтерського шляху

Під час трагічних подій у лютому 2014 року в Києві пані Ольга дуже хотіла їхати на Майдан, та чоловік був проти. Тож вона пішла до пункту допомоги у Львові, де двоє юних студентів медичного вишу шукали броню, щоб їхати на Майдан. Саме тоді пані Ольга зрозуміла своє призначення: вона спорядила їх бронею, нагодувала, дала в дорогу їжі. Так почалась нова сторінка в її житті — волонтерська. Тоді оточення Ольги Сергеєвої дуже змінилось. Багато її друзів пішло на фронт, інші — стали волонтерами. Жінка розуміла, що війна неминуча. 
 

Йога. Любов на все життя

Після 30 років у пані Ольги почалися проблеми із хребтом. Щоб не опинитися в інвалідному візку, вона стала приділяти більше уваги своєму здоров’ю. Почала займатися йогою, через місяць занять її болі зникли. І хоча йога як дисципліна була зовсім не в характері жінки, з часом до неї прийшло розуміння і любов: «Просто я почала відчувати всі корисні сторони того, що відбувається з тілом під час йоги, а потім прийшло розуміння, що відбувається з мозком. І це стало моєю любов’ю на все життя». Ольга багато практикувала, вивчала хатха-йогу та анатомію тіла, а через деякий час почала вести власні групи, бо хотіла ділитися корисним надбанням з іншими людьми. Невдовзі вступила до Львівського державного університету фізичної культури ім. Івана Боберського й отримала спеціальність фізіотерапевта. Практику свідомо обрала у військовому госпіталі. 

«То не просто росіяни з українцями чубляться. То війна цивілізацій»

За декілька днів до 24 лютого 2022 року сім’я пані Ольги зібрала тривожні валізки, зробила чіпування всім тваринам, підготувала бомбосховище. У перший тиждень війни в оселі Ольги Сергеєвої жило одинадцятеро людей. Її 19-річний син 24 лютого записався добровольцем і вже 27-го рушив на фронт: «Він поставив мене перед фактом. Я просила того не робити, тому що він…19 19 років. Він пішов. Він був під Мощуном, він був під Бучею, він витягував з машин розстріляних дітей. І коли він був поранений і мав на реабілітацію пару тижнів, то приїхав додому, а у нього сиве волосся в голові. Тому в мене до кацапів свої рахунки».

Повномасштабне вторгнення змінило Ольгу Сергеєву. Вона стала лютіша, жорсткіша, перестала сприймати будь-які компроміси в українсько-російському питанні. Стала свідомою громадянкою своєї країни. 

«За цей рік українці стали нацією. Нацією, яка має честь, гідність і може дати відсіч».