Володимир Семків

«Ніхто не сподівався навіть, шо до нас прийде радянська влада. Навіть ні газети (я пам’ятаю вже читав і польські газети, і по-українськи). Українські газети вже були в 39 році. Ніхто абсолютно не думав, шо до нас прийде радянська влада… Люди були, між іншим, я от там постійно стояв і дивився, як та радянська армія входила в Жовкву. Я то як сьогодні бачу. Люди не хвалили. Дуже бідно всьо то було. Якісь такі як бідняки прийшли: не одіті, як має бути… смерділи потом кінським, бо то вони були на конях. - Ви кажете, що бачили як входили ті війська на конях перших совітів. Чи їх зустрічали в Жовкві? Чи вітали їх, чи байдуже було? - В основному жиди їх вітали. Я не знаю, чому жиди їх витали, но жиди плакати мали «Да здраствуєт!», «Да здраствуєт!», «Да здраствуєт!». То я пам’ятаю. Більше ніхто їх не вітав».

«То був спецлаг. Вони називали спецлаг. Там був спецрежим. Прийшли з роботи – на ключ, в камеру. То не камери називалися... Барак. Там своя мойка була. Всі там помилися. Тоді організовано всі в столову. Столова така, шо не дай Бог нікому тепер такої столової. То була «помойна яма». Кормили паршиво-препаршиво… Не знаю, якби то яких 10 літ, то не витримав би там. Мусів би «дуба врізати». Таких 2 роки. І тільки Сталін вмер (здох), відразу всі здивувалися. Штири-п’ять днів минуло… Каша! Чудова каша. Їдж, прошу дуже! Суп. Добрий суп! Чому так? Ну п’ять-шість днів після смерті Сталіна. Значит, то була всьо сталінска робота. Спеціально, шоб людей виморити. І тілько так.»

«В 41-му році, коли почалась війна, і німці вже були на підході, всі в’язні (їх було 29) по- звірськи були замучені в тюрмі в замку, в нас у Жовкві. Ті жертви понівечені нелюдським способом були: з повідрізуваними вухами, з проколеними животами, з поломаними руками. В 41-му році, коли німці прийшли, то ми всьо то зобачили. То була маса людей. Я втім числі так само був з татом. Ми то виділи: ті всі трупи, понівечені страшне (29 трупів)... Така пані, Сторожукова, мала свого чоловіка. То вона дивилася 2 дні і не могла впізнати свого чоловіка. Вона вже була впевнена, шо чоловіка тут нема… Вона по ґудзику… Вона вранці пришивала чоловікови ґудзик. І той ґудзик був не такого кольору, як у всьому костюмі. Трошка була якась різниця. І по тому ґудзику, шо вчора чи позавчора пришивала, вона впізнала свого чоловіка.»

«Приходили ночью. Дванайцята година, пів першої, перша ночі. І лупит у всі двері: «Откривай! Провєрка документів». Той офіцер говорить. «Провєрка документів». Але я глянув в одне вікно, пізніше в друге вікно. Дивлюся – коло кожного вікна вартовий стоїт, солдат стоїт. Шо то може бути? В нас нікого нема такого. Ми навіть і не думали про ніякий вивіз. Но він: «Провєрка документів». Тато відкрив. Зайшов якийсь офіцер (майор, здається, був) і ше 2 солдати. В хату відразу. По хаті туда-сюда, кругом позаглядали. Нікого, нічо нема. Всі документи на стіл. Я вже мав паспорт, тато мав паспорт, мама мала паспорт. Дали паспорт. Він нічо навіть не читає, а відразу в планшет ховає. Тато каже: «Чого ви ховаєте в планшет? Віддайте паспорт». «Паспорт вам вже не знадобиться, – каже, – вас вивозять». Збирайте всьо, беріт всьо необхідне. Дві годині вам на збори і всьо. Забирайте всьо необхідне своє. Машина приїде, шоб ви були готові. В четвертій годині буде машина. Вночі.»