Катерина Птаха Kateryna Ptakha

* 1981

  • «Луганськ для мене — це каштанове місто. В нас багато було каштанів. Це завжди ось такий приємний запах — запах липи, тополь. Особливо червень — це просто от у тебе… ти йдеш по цьому пуху. Я не страждала алергією, тому для мене це була забавка завжди, з самого дитинства. І це величезні ось ці облака тополиного пуха. З дитинства згадується… ну, от зараз, та? Це шалене таке, тепле сонце, особливо ввечері, воно настільки розсіювалось між тополями у дворі, і це було капєц як красиво. Школа була поруч. Район [Жовтневий] у нас був зручний, тому що садік за домом, школа біля дому, тобто і туди, і туди треба було всього-на-всього п’ять хвилин, щоб дійти. Луганськ асоціюється з іграми на вулиці, з рєзіночками ша-ма-ша, з бутербродами. От бутік був такий класний — з маслом і цукром посипаний, це ти виходиш і це… клас! Комари… Мама віддала мене в третьому класі на гітару, тому все моє дворове життя з гітарою. В нас була класна… В нас, справді, був такий дружній двір і компанія була, і в нас абсолютно адекватно [сприймали], що ми грали на гітарі, все такоє, співали пісні. Це, мабуть, справді такі приємні спогади про друзів, про цей величезний сніг і справді жарке літо. Здебільшого літом я завжди на, можливо, місяць-півтора їздила до бабці, до тата [в с. Золоте]. Нас з братом батько забирав<…> Там асоціації інші: там запах шахт, терикони і багато-багато шовковиці і абрикос смачнющих. Там дороги <…> основні були асфальтовані, а між вулицями були такі… жони цей вуголь після пєчки їх збирали, і самі люди, мешканці, розравнювали по дорогам. Там от такі дороги були, вони чорно-смоляністі були, не гравій, а от в камушках, вона прикольна була. Я розуміла, що це може бути тільки тут, тому що це шахтарський край, і цей антрацит».

  • «Фотографія з’явилася в [20]11 [році] і в той же ж момент <…> вже сину поставили діагноз аутизм, і вобщем-то ми мали право ходити безкоштовно до реабілітаційного центру. І один раз наш керівник нашого центру об’явила <…>: “Один луганський крутий фотограф хоче вести курс фотографії з нашими дітками, тому подумайте, кому то цікаво”. Я така думаю: “Боже! Просто сам Бог мені то всьо дає. І каже: Катя, от ти хотіла фотографувати? От іди з Владіком, і вчися”. Ми були, справді, самі перші, хто записалися на той курс. Я з Владіком почала ходити. Тоді, значить, курс вів Базалєєв Євгеній Миколайович. Це справді, на той момент 2010 [рік], і до [20]14 [року] був один з крутєйших фотографів Луганська, у нього був запис наперед, на пів року. Він спочатку справді не міг зрозуміти, чого я ходжу на ті заняття. Тобто є дитина — всьо, а я ж сиджу. Він каже: “Катерино, а що… що вам не так? Що ви так багато питань мені задаєте? От, і при тому ви задаєте таке, що не по програмі”. Я спочатку так хі-хі, ха-ха, мені спочатку соромно було признатися йому, що я хочу <…> фотографувати вчитися. А потім він мене взяв за шкірки і сказав: “Мені, наприклад, не комфортно, що ви ходите на заняття. Поясніть мені, чому ви ходите на заняття?”. Я йому пояснила. Кажу: “Я дуже мрію стати фотографом. Мені подобається, як ви фотографуєте і хочу у вас тому навчитися”. Він тоді дав мені зелене світло і сказав: “Ок. Хочеш навчитися? Ходи. Я буду Владіку давати програму, а тобі буду давати трошки більше”. Так у нас почалися заняття. Кожне заняття у нас закінчувалося домашнім завданням, якась творча зйомка. Тому мої перші кроки — це такі філософські. А чому не тає сніг зараз? А чому жінки носять каблуки? Це він настільки нам цікаві завдання давав. А я кайфувала, мені просто то було в кайф. Потім прийшов момент і він сказав: “Ну що, я думаю, ти вже готова і можеш йти до мене асистентом”. <…> Це було [20]12, ні [20]13 рік. Це був [20]13 рік і я пішла до нього асистентом. Я справді в нього була і на сімейних зйомках, і на портретних зйомках, і навіть два рази була на весільних. Але вже на весільних я була не як асистент, а як другий фотограф. Тобто він мені дозволив навіть трохи входити в процес роботи, пропонувати якісь позиції для молодят. Це для мене просто було в кайф. Потім він мені дав зелене світло і каже: “Всьо, можеш йти і пробувати заробляти гроші”. І перше у мене замовлення було… зараз вам скажу. Це був початок зими. Це, здається, був январь [20]14 року, в мене було замовлення пофоткати однорічну дитинку у себе вдома. Я тоді заробила 200 гривень. І всьо. На тому все закінчилось, ну, в плані, закінчилась моя історія фотографії в Луганську. Почалася війна».

  • «[20]14 рік почався <…> дуже, ну не холодно, як би то сказати, якось так люди не звернули увагу, що відбувається в Києві. Ну як, вони звернули увагу, я звернула увагу, моя сім’я звернула, але ми думали, що воно якось далі не піде. А потім — коли раз і раптово в день об’являють, повідомляють, про те, що СБУ зайнята, перекритий центр і всьо решту. А потім з’являється інформація, що ще там захопили, ще захопили, ну, там з приводу СБУ, поліцейські всі ці речі, військові речі, от. Березень і квітень — це щось було таке, знаєте, таке якесь тягуче <…>. Ти не розумієш, що це відбувається. Мені всьо здавалося, що це такі маскі-шоу, що зараз воно все закінчиться. А вже під кінець травня пашла інформація, що людей почали забирати в підвали, оце вже пішло так голосно, що там забрали <…>, якісь чорні машини приїжджають, забирають людей. Тоді була взята військова частина, і тоді почався вже штурм Луганського аеропорту. Оце вже… особливо, коли бралася військова частина, то це вже було дуже страшно. Я не пам’ятаю тільки по датах, воно вже змазалося. Чи перед цим, чи після того, тоді загинув літак, той ІЛ-49 [76], здається, як він називається? Коли загинули хлопці. Воно якось так один на один. Отоді я вже зрозуміла, що це жах, це вже серйозно. Паніка була <…> В мене свекруха, вона така, любила радіо слухати і в неї, чую, по радіо кажуть, що зі сторони Щастя рухається колона. А яка колона? Чия колона? Ти вообше не розумієш. Рухається колона, зараз буде захват і всьо такоє, “зачістка”. Що зачістка? Який захват? Ти нічого не розумієш, але у мене така почалася паніка, що я вирішила, що мені просто раптово треба купити макарони. Я бігом в магазин за тими макаронами. Я справді, стояла вибирала ті макарони і думаю: “А чи врятують вони мене?”. Ну, тобто, я-то купила ті макарони, купила той кілограм макаронів, йшла додому, я плакала, тому що мені було дуже страшно. От після того… Нє, після того ще був… У нас просто так вийшло з колишнім чоловіком. У нас вийшла війна і розлучення просто в один момент. Просто воно отак лавіной йшло, я розуміла, що моє життя руйнується зі всіх сторін: як особисте життя, життя моє, мого міста. Коли я вже остаточно вирішила піти від чоловіка, він попросив, щоб я виписалася з будинку, і ми з дітьми пішли в паспортний стіл. Якраз підійшла моя черга, я зайшла в кабінет, мої діти сиділи в коридорі. І в кабінет забігли русскіє, військові. Я, справді, тоді не зрозуміла, що… вобщем-то мені тоді вже було… мені так стало страшно, коли на мене наставили автомат. Він сів… тобто він вигнав, так взяв її за шкірку, ту паспортістку, вигнав і сів навпроти мене. Сів нагло, він так роздвинув ноги і наставив на мене автомат. А я сиджу і розумію, думаю: “Боже, я прийшла виписатися, вообще. У мене зараз така катастрофа в житті відбувається і ще зараз мене приб’ють”. Мені так стало страшно, що оці скляні очі, в яких… Він дивився <…> ну, мабуть, як, ну, може, як маньяк, не знаю. Тоді я його порівняла з маньяком, в якого в очах похоть, оце алкоголь, щось таке, знаєте? Я сиджу і дивлюся в ті блакитні очі і розумію, що он же ж русскій, по суті, та, сусід там. А він не дивиться на мене, йому не шкода мене. От тоді я зрозуміла, що мене можуть вбити і <…> він даже не поцікавиться, як мене звати. Тоді якась в кабінеті вийшла така заворуха, та паспортістка почала піщати, він вскочив, і я просто вилетіла з того паспортного стола, з кабінету, хватанула дітей і кажу: “Все, мы бежим куда-нибудь, нам треба щас выбежать оттуда”. Я не знаю, мені здається, мене Боженька <…> оберігає все життя. Мене могли і в підвал забрати, тоді всіх робітників того паспортного столу забрали в підвал і тих людей, які сиділи-чекали, хто не додумався втікти, як я, їх теж забрали тоді в підвал. Я не знаю, ну… це от, в мене тоді така паніка сталася. Я мамі сказала: “Мам, от всьо, я виїжджаю, я виїжджаю, мені страшно, я не хочу тут бути, — кажу, — моє місто превращається в щось, в якесь інше. То ж не мій вже Луганськ”».

  • «Ми приїхали з Владіком на ж/д вокзал. Черга була на вулиці. У нас дуже красивий ж/д вокзал, справді, Луганський ж/д вокзал — шикарнєйший, він величезний. І черга почалася з вулиці, ми простояли з Владіком цілий день, для мене це була така питка, тому що Владік… йому важко вистояти, де багато людей, потім себе сварила, що його взагалі взяла з собою. Але, слава Богу, що ми вистояли ту чергу, і я підійшла вже до віконечка. Я кажу: “Мені два білета на Львів”. А вона так дивиться і каже: “Тшшш”. А я так голосно сказала, а вона: “Тшшшш… на коли?”. Тобто я розуміла, що <…> от знову то, що мене Бог оберігає, я потім тільки дізналася, що вже тоді ходили багато цих, типу патруля, як вони себе називали, слідкували, хто куди їде, і тих, хто їхав на Західну Україну, тих людей забирали в підвали. Я просто отак вот… Дивлюсь, а вона мені показує: “Тихіше кажіть”. І я потім зрозуміла, кажу: “Мені два квитка на Львів”. Вона мені каже: “Є на перше число. Два. Два квитка”. Я взяла ці два квитка, вилетіла, зібрала <…> не багато… сумок <…>. Фотоапарат я взяла з собою, то, що от саме дороге. Владікова колекція машин. Тому що ми з самого початку, коли нам сказали про аутизм, вирішили Владіку створити от таке от хобі — ми колекціонували залізні машинки. Я розуміла, що не маю права їх залишити, бо це дороге задоволення, а, по-друге, це його світ. І ми то всьо тягнули. Прийшов наш день виїзду, ми приїхали на ж/д вокзал. Мене привезла мама і брат мій рідний. Мама тоді відмовилась [виїжджати]. Я їй пропонувала, кажу: “Поїхали разом”, а вона каже: “Нє, та скоро все закінчиться, що ти, перестань” <…> Ми приїхали на ж/д вокзал і я в шоці стою, розумію, що їдуть не люди, а їдуть чемодани, тому що їх настільки було багато. Наш потяг вже подали і мій був останній, 22 вагон, тобто уявлєте? 22 вагон. Коли його подали і відкрили, народ…ну це просто, це лавіна пішла. І я, я в шоці, думаю: “Боже, куди, як я зараз з дитиною туди зал…”. Це завдяки брату, бо він взяв ці фотоапарати і колекцію машин на плечі і просто, як танк, увійшов. Сказав: “За мной иди”. Я за ним з Владіком зайшла в потяг, тому що невозможно було зайти, люди не пускали. Ми сиділи один на одному. Ми сіли біля вікна, мама так стояла. Я щось, знаєте, за весь цей час, коли стільки всього трапилося, не бачила, як вона посивіла, постаріла. А от коли сіла в потяг, я зрозуміла, що їду з рідного міста, подивилася на маму, а вона… вона стояла і плакала. Але вона настільки сильна, вона плакала і посміхалася. Дивлюсь і думаю: “Боже, як вона посивіла за весь цей час”. Вона просто сива була. Ну, і вийшла провідниця. Вона каже, що ми зараз будемо намагатися виїжджати, але почався сильний обстріл. Насправді вона сказала: “Люди, [нужно] молиться. Молиться, потому что нам нужно выехать, дальше будет… нам нужно щас”, — она сказала… Докуда она сказала? Здається, вона сказала: “Нам бы продержаться до Дебальцево”. От такоє мені в пам’яті здається. Тоді було от Луганска до Дебальцево сільниє обстрєли і мені тода, от реально стало страшно, думаю: “А єслі я не виїду? А якщо я не виїду? А якщо і справді зараз нас ростріляють і всьо?”. Потяг тронувся, ми почали рух. Людей було стільки у вагоні — стоячі, лежачі, сидячі, один на одному ми сиділи. І тиша. Жарко, всі обливаються отак-от потом, і тиша. Справді, такий, от знаєте, момент. От такоє запам’ятаєш на все життя. Ми почали рухатися, вже від’їхали від Луганська, і я бачу, ну… у вікно, не близько, звичайно, але це так було видно ці вибухи, падають снаряди, воно бухає. В мене досі…, от я згадую… і я думаю: “Боже, Боже, треба зараз зібратися”, але воно паніка, включається паніка. Є люди, які збираються в панікє, а я всьо, не контролюю себе, <…> я розумію, що мені не можна плакати, тому що біля мене дитина, і я от так-то зібралася, і просто: “Отче наш, Иже еси на небесех! Да святится имя Твое…”. І я отак от молилася, молилася і, слава Богу, ми виїхали. Ми виїхали, наш потяг їхав через Київ. Наші вагони… нас там три чи чотири вагони, які їхали на Західну Україну, нас потім взяв інший потяг, тобто, у нас, виходить, непрямий був. Нас привезли в Київ, ми в Києві простояли день і під вечір <…> нас причепили до іншого потяга, і ми поїхали. Поїхали у Львів. У Львові я вже мамі подзвонила і кажу: “Мам, я у Львові”. Вона каже: “Ти взагалі запам’ятай той день, бо це був останній потяг. Ти виїхала в останньому вагоні, на останньому потязі маршруту “Луганськ–Львів”».

  • «Орієнтувалась я смішно, кароче. В мене тоді був такий телефон кнопочний, Nokia, я з таким приїхала, да, от. Який чомусь не підтримував карти. Я малювала карти, як мені рухатися по Львову, бо після Луганська, хоча Луганськ більший, він більший по кілометражу, по площі, чим Львів, але я вчилася, малювала собі… Зранку я вставала, писала план, як я рухаюся, і розуміла, що не можу відійти від плану, бо не знаю Львова. Малювала собі маршрути, куди сідати, як пройти, і я ходила з такими листами. Потім вже коли купила собі у Львові, за перші соціальні виплати, <…> Samsung недорогий, де можна було користуватися картами, то мені тоді вже стало легше. Місць у мене улюблених нема у Львові. Бо для мене Львів <…> з перших днів — це біготня. Навчитися заробляти гроші, зрозуміти як рухатися, знати транспорт, куди доїхати. В мене нема ніякої любимої кав’ярні. Подруга подзвонила ще до повномасштабки, каже: “Донька їде у Львів, ти там склади список місць, де вона повинна бути”. Я кажу: “Лєна, я ніде не буваю, я пашу. <…> Де пахать у Львові, я підкажу, а де пити каву — я не підкажу”. Тому нема у мене любимих місць. В мене є любиме місце моєї роботи, де я кайфую, — це фотостудія Fabric. Я постійно там фотографую, мені там комфортно, це реально місце, де я люблю попити кави, поговорити з колегами, поговорити… сказати адміну, що я хочу на зйомці, яке мені треба світло, що я планую, поділитися своїми думками, спросити… попросити якоїсь підказки, бо там реально крута команда працює».

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 12.09.2023

    (audio)
    délka: 01:59:41
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Останній вагон останнього потягу «Луганськ–Львів»

Катерина Птаха під час фотозйомки у Львові
Катерина Птаха під час фотозйомки у Львові
zdroj: Personal archive of Kateryna Ptakha

Катерина Птаха народилася 21 лютого 1981 року в селі Тошківка Луганської області. До липня 2014 року проживала у Луганську. Навчання у Луганському державному педагогічному університеті ім. Тараса Шевченка заохотило її до дослідження та розробки методик виховання дітей дошкільного віку. Аутизм народженого у 2003 році сина Владислава кардинально змінив плани — наука відійшла на другий план, а найголовнішими стали виховання та адаптація дитини до активного життя у соціумі. Водночас хвороба сина стала поштовхом до реалізації давньої мрії — жінка почала професійно фотографувати. 1 липня 2014 року, коли Луганськ був зайнятий проросійськими бойовиками, а навколо точилися бої, Катерина разом із сином виїхала до Львова. На кухні орендованої квартири вона зробила перші знімки серії, яку назвала «Птах з одним крилом». Це привернуло увагу суспільства, і згодом Катерина Птаха почала знову займатися фотографією у Львові, а серед її творчості важливе місце посіли соціальні проєкти.