«А я сказала: “Ні, досить з мене, це ніколи нічим не закінчується. Я нікуди не піду”. Ще мій старший син — тоді якраз були протести в Греції, такі дуже активні, з оцими бійками, коктейлями Молотова, підпалами, бійками з поліцією і так далі. Він мені казав: “Ось дивись, як треба революції робити, оце революція, а не «от ето ваше всьо» з піснями, танцями, ліхтариками й карнавалами”. Очевидно, що на той момент ненасильницький спротив — хоча ми далі ще намагалися декілька місяців саме в цьому ключі діяти, — що він, на жаль, неефективний. Принаймні без підтримки ще і силового спротиву, сам по собі він, на жаль, неефективний. Насправді, якби тоді не було цього розгону під стелою [монументом Незалежності] і так жорстоко, звірячо, абсолютно невмотивовано не побили людей, цей Майдан потоптався би, ці пару сотень людей постояли би та й розійшлися б, якби на них не звертали увагу і не провокували їх на подальші дії. Цей мирний спротив креативний, красивий, він нікому нічого би не дав. І мій молодший син, Роман, ми жили разом. А, старший теж, всі ми тоді ще разом жили. Але в старшого були свої тусівки. Роман мені каже: “Мать, — після цього допису Мустафи Найєма (берем з собою термоси, парасольки, хороший настрій, виходимо на Майдан) каже, — мать, ну пішли, ну йдем хоч подивимося, що там, ну ідем, ідем”. Я кажу: “Слухай, це все, досить з мене, це все нічим не закінчиться”. Вже теж така погода, мряка, дощ, тепло, але дуже вогко. Так противно. Він мене вмовив. Ми пішли не на дев’яту годину чи на коли там всі збиралися, а трохи пізніше, вже під ніч. Тобто більша частина людей розійшлась, і ми знову як оці люди, які працюють пікселями, ти не знаєш, чим це все закінчиться, нашо ти тут, але треба бути, бо… Бо інакше ніяк. Ми там простояли всю ніч. Знову ж таки, чи це Кличко [український боксер і політик] дав цей бусік з колонкою і мікрофоном, чи це барикада виставила. Я вже не пам’ятаю. Там виступали всі, хто хотів. Прийшов Юрій Луценко [український політик і державний діяч], розказав нам, що нас в четвертій ранку — бо завжди штурми в четвертій ранку відбуваються, — нас поб’є “Беркут” [підрозділ міліції в структурі МВС України в 1992–2014 роках], і тому давайте краще ми це все тут зараз згорнемо і зробимо це, як нам кажуть мудрі політики, “по красотє”. Якось так. Словом, мене ця вся історія взагалі абсолютно не надихнула, вона для мене була ні про що, я розуміла, що такими методами ми нічого не доб’ємось. Ми просто тут постоїмо, поспіваємо, пострибаємо, і це нічим не закінчиться. І власне, якийсь час воно так і тривало. Я пам’ятаю, що ми збиралися всі разом, і там був і Олекса Манн, і Іван Семесюк, тобто і художники наші теж дуже активно долучилися. Тоді ще була формація “Бактерія”. І найбільшою нашою проблемою — це дуже смішно — було те, щоб не видатися якоюсь шароварщиною, це придумати якісь креативні гасла, слогани, креативну візуалку, щоб це не було… Тоді, на той момент всім здавалося, що просто націоналістичні гасла, що вони якісь типу кондові, зашкарублі. Що вони не впливають на молодь і так далі. Ми намагалися вигадати якісь такі креативні історії. Це зараз настільки смішно згадувати взагалі. Але я думаю, це був саме той поштовх і той посил, завдяки якому Майдан став самим Майданом і розрісся у всі ці майданівські університети, цей IT-намет, цей театр, цю сцену і так далі. Але саме тоді вперто намагалися злити Майдан під Український Дім, і я вже бачила, чим це все має закінчитися. Пам’ятаєте, тоді десь в районі Бессарабки був цілий табір за Юлю Тимошенко. Там стояли ці намети, ходили якісь самашедші бабушки. Словом, я впевнена, що хотіли <…> просто на цьому отримувати якісь ситуативні політичні дивіденди, маргіналізувати цей весь спротив, десь локалізувати його під Українським Домом, який десь начебто збоку, нижче там особливо ніхто не ходить, не їздить. І ми вперлися. Ми ту ніч, там ще Андрій був Єрмоленко [український художник і дизайнер], ми з ним жартували, що ми як залізна сотня. Нас реально було не більше ста людей. І ми бачили, що всі ці начебто бійки з ВО “Свобода” з газом і так далі, що це все просто реально постанова. І ми сказали, що ми з Майдану нікуди не підемо. Майдан один, і це наш Майдан, і все це має відбуватися тут. Ваші всі ці історії з Укрдомом — будь ласка. Нам кричали, що ми роз’єднуємо майдани, дуже смішно. В результаті, коли зрозуміли, що ми вперті і ніхто нікуди не піде, знову ж таки дощ, ми в калюжах по коліно, але вперто ця нещасна “залізна сотня” там стоїть на Майдані. Під ранок до нас прийшла Руслана. Почала щось говорити, почала співати. В мене дуже неоднозначне взагалі ставлення до її ролі як в Помаранчевій [революції], так і в Євромайдані. Там є свої нюанси, але в той момент вона прийшла і залишилася з нами. Тобто я думаю, що її підіслали для того, щоб все-таки якось нас об’єднати. Але в результаті все закінчилося тим, що ми таки залишилися на Майдані. Ми залишилися під стелою, в нас почали там робити усілякі концерти. І власне, все кардинально змінилося після оцього побиття в ніч з 30 [листопада] на 1 грудня. Після цього це вже була точка неповернення. Я досі не розумію, навіщо вони це зробили, бо це однозначно була провокація, яка призвела до Маршу мільйона, яка призвела до Банкової [штурм Адміністрації Президента на вул. Банковій] і до всіх подальших подій. І тоді з’явилося якесь натхнення, якась віра в те, що все-таки це до чогось призведе».