Ihor Popovych Ігор Попович (* 1933)

Ігор Попович

„Як будете робити добро, -

вонообов’язково прийде до Вас добром!“

 

Попович Ігор Степанович народився 26 лютого 1933 року у Варшаві, Польща. Батько Попович Степан з с. Лозівки Збаразького повіту Тернопільської області.

«Батько мій закінчив політехніку в Ґданську і вислав у всі міста Польщі заяву-просьбу про прийняття на роботу. Дістав він відповідь з вагонобудівного заводу у Варшаві фірми „Лімпоп“. Коли поїхав на співбесіду, йому задали одне питання: „Чи Ви володієте німецькою технічною мовою?“ А він каже: „Володію! Бо я закінчив в Гданську на німецькій мові політехніку“. „Тоді вважайте, що Ви прийняті“. Таким чином батько з 1928-го року працював інженером-конструктором на вагонобудівному заводі „Лімпоп„».

 

Мати Ігоря Наталія Юрчинська, 1906 року народження, родом з с. Добромірки Збаразького повіту Тернопільської області. Мати була активною учасницею пластового руху в Бережанах, полковницею 34 полку ім. Марусі Богуславки при Бережанській гімназії. Вона була організатором співочого, драматичного гуртків.

 

«…І відвідувала хворих людей, особливо поранених, інвалідів, жовнірів І світової війни, і надавала їм поміч. Батько моєї матері був парохом 4 сіл: Добромірка, Гущанка, Ободівка, Лозівка. То були дуже великі і релігійні села. 

Мати брала 15 пластунів і пластунок до себе на плебанію. Там вони співали і в народному хорі, вони співали і в церковному хорі, і дід мій, парох, священик о. Лев, і бабця моя, учителька сільської школи, дуже тішилася тими гімназистами, які мама приводила до нас із Бережан в Добромірку».

 

Мати працювала в українській кооперативі «Центросоюз», одружилася з батьком Ігоря у 1932 році і переїхала жити до Варшави.

 

«Мене виховував батько, український січовий стрілець, і мати, пластунка, так що на всіх великих концертах Варшави я був присутній. Бо мама мене вела з собою. В тому числі я був в найбільшому палаці Варшави, палац Рома, на кілька тисяч людей. І коли приїхав Богдан Кравців на свято Крут, мама взяла мене на той концерт. І вийшло так, що маму викликали на сцену в президію, а я лишився з зовсім незнайомим чоловіком, бо Богдана Кравціва я не знав. Коли зазвучав гімн, я то пам’ятаю, як сьогодні: всі встали. Дивлюся, що встали всі люди, я подивився сюди, в одну сторону, в другу, також встав по стійці „струнко“. І мама, що була на сцені, казала, що „твій голос дитячий виділявся на фоні найбільшого залу Варшави палацу Рома„…»

 

Виховання в родині було дуже патріотичним.

 

«Родичі сприяли тому, щоб я знав і гімн України, і пісні українські. Був такий вірш, який мама мене навчила:

Мама мені говорить,

Що є у мене рідний край,

про рідні села, ниви, гори

Не вільно забути мені.

Мама мені говорить,

І серце так говорить,

Що хоч живу тут в чужині,

Про Україну свою рідну

Не вільно забути мені».

 

У вересні 1939 року 6-річний Ігор після канікул, які провів в селі у бабці, не зміг повернутися додому до батьків.

 

«Тато, який знав німецьку мову, кожного дня пише листа до державних німецьких чинників: „В мене дитина, робіть шось, щоби  його повернути!“ На другий день знову пише: „Дитина… Щось робіть, щоб його повернути до сім’ї!“. І накінець німецьким чинникам набридла та татова писанина, і вони посилають до Львова урядовця, якому поручили мене забрати від бабці і привезти до родини у Варшаву. Той урядовець подивився по карті, як їхати. Приїхав до бабці і питає: „Чи тут живе пан Ігор Попович?“ А пан Ігор Попович має 6 років життя. І бабця каже: „Так, тут жиє!“

„Мені поручили його забрати і відвезти до мами, до тата!“ А бабця каже: „Як то буде? То ж дитина ще мала“.  Він каже: „Як ви мені довіряєте, бо родичі, Степан і Наталя, просили, щоби я її привіз, то давайте пакуйте дитину, і я її забираю!“ Добре! Спакувала бабця мене і завезла до Львова. Мамі сказали, щоби вона їхала до Перемишля. Вона приїхала в той Перемишль. А була зима. І була одинокою жінкою, якій німці дозволили перейти по мості до середини Сяну. І вона, значить, ходить по тому мосту і день плаче, і другий, і третій плаче. Дитини нема!

Потім німці пішли до російських офіцерів, і кажуть, чи проїжджала така дитина, чи не проїжджала. А російські офіцери кажуть: „Дайте фотокарточку, ми його зсадім с поїзда!“. Мама дала карточку, іще більше журиться: „Бо як його зсадять десь з поїзда, то де я його потім знайду?“ 5 днів вона чекала, і мене не привезли. І поїхала вона до себе додому.

Батько питає: „Де дитина?“ Вона каже: „Нема дитини!“ Батько: „Ну, як нема дитини?„  Поїзд проїхав, ніхто мене не зсадив ні на російській стороні, ні на польській. І поїзд заїхав до Лодзі, в лагер. А видно, та дорога, і мене вже перенервувало, - і я погано виглядав!

Німецький кухар каже мені… погладив мене по голові, а лисий був, старший, і каже: „Sage «zwei Mahl!»“. Три рази він мені то повторив. І коли я зі своєю тою тарілкою казав „Zwei Mahl!“, то він мені наливав 2 хохлі. Ну, але там на мене ніхто не вважав. А спали ми на підлозі, трошки якоїсь соломи було, но, їсти давали, але зима… 40-ий рік, зима, і я десь ходив по дворі, видно, не одягнений, і перестудився, дістав запалення легенів. Коли тато довідався, що я є в лагері в Лодзі, і приїхав, то я тата вже не пізнав. Я мав таку горячку, що я тата вже не пізнав. З того лагера до Лодзі було кілометрів 8. Він десь там купив якісь санки, окутав мене коцами і тих кілометрів 8 мене везе. По дорозі температура збільшувалася. Я тратив притомність. Він заходив до людей, які мешкали по дорозі, вони кажуть: „В него тиф. Ми не можем, в нас діти!“

Так він довіз мене до двірця, а тоді до Варшави. Ну, і потім виходжували мене два місяці, і так та перепустка скінчилася. Але ще як був здоровий, німецькі лікарі, які були в тому лагері, мене оглянули. І не дивлячись на те, шо я був  такою дуже малою дитиною, то, що я пам’ятаю, вони мені сказали, що в мене не арійська раса, не слов’янська раса, а норманська раса. Тобто, що хтось з предків моїх тих старих були з Нормандії, з півночі. Так можна би собі думати. Так що я мав там в посвідчені написано, що я  норманської раси».

 

Життя у Варшаві після вересня 1939 року для родини Поповичів стало небезпечним.

 

«Головою українського комітету був Поготовко, а потім Юрій Липа, і ті всі члени комітету були всі дуже добрі мамині знайомі. І вона ходила в той комітет. І коли вона раз прийшла в той комітет після обіду, а вони всі мертві і постріляні. А в коридорі була дитина. Мені здається, що прізвище тої дитини було Сулогуб, тому що його мама була маминою товаришкою. Вона не була в комітеті, але в той час прийшла за книжкою, чи як от я до вас. І там була акція, і їх всіх постріляли. А того хлопчика не вбили, того Сологуба малого. Підійшли до мами два пани і сказали: „Дєнь є лєпий для панських дєтій, где пані виєзде з Варшави!“ Ну, мама бачила, що там було, і каже до тата, що треба виїхати, бо попередили, що може бути дальше.

То вже був 41-ий рік, вже зачалася війна. І тато каже: „Раз так, що тут загинемо, то треба їхати на Україну!“»

 

Малий Ігор став свідком походу радянських полонених через Перемишль:

 

«Я бачив ті танки порозбивані, машини порозбивані, де проходив російський фронт. І я бачив, як йшли російські полонені, тисячами, йдуть і йдуть. А мама мала буханець хліба. Взяла, порізала на кусочки і каже: „Я тебе зараз спущу з кузова на землю, а йдуть полонені, то ти їм давай по кусочку хліба“. Ну, і я їм так даю. А вони ідуть так: один, потім через три метри – третій… І я їм той хліб роздаю. І потім вже бачу, що хліба вже нема. А приходить ше один, мабуть, хворий полонений, вже не має сили говорити, і показує мені на уста, що він хоче їсти. А останній кусочок хліба перед ним я дав полоненому… Той вертається, розділяє на половину, і дав тому, що показував на вуста… І так вони відійшли. То запам’яталося мені на ціле життя: як одна людина, що сама була голодною, по-християнськи поділилася з другою голодною людиною».

 

За часів німецького панування родина жила у Львові, Збаражі, Тернополі:

 

«І так ми приїхали до Львова. Тато дістав тут якусь роботу. А потім переїхали до Збаража. І в Збаражі тато працював директором механічного ливарного заводу, а мама була в нього секретаркою. Він організував ремісничу школу, і дуже багато селянських дітей навчалося в тій школі, і стали ремісниками».

 

Короткий етап пластування Ігоря.

 

«Мене дали в Тернопільську гімназію, в бурсу. І в Тернопільській гімназії я добре навчався, бо тато мене навчав німецької мови, так що я німецьку мову трохи знав, латинську мову мама мене навчала, може, трохи ліпше знав, ніж другі діти в тій бурсі. І мама завжди мені говорила про Пласт. Там він по-другому називався. Дорослі пластуни, як були якісь такі заходи, мене кликали до себе. І відносилися до мене, як до дорослого, як до собі рівного. Так я тоді в Тернополі вступив в Пласт… На Різдво я поїхав додому, до Збаража, а потім мене не пустили родичі на ІІ піврік, бо вже гімназія закривалася. Мама взяла мене і брата Бориса, і ми поїхали до Львова, до маминої тети. Тато мав видати студентам посвідчення про закінчення ремісничої школи і приїхати. За одну добу війська зробили прорив на 150 км. Ми були у Львові, а тато лишився в Збаражі. І так наша сім’я розлучилася. Ми доїхали до Криниці. Кожен день виглядали поїзда, може, якось тато добереться до нас... В Криниці було багато пластунів зі Львова, в тому числі і старших пластунів. Вони мною опікувалися, вели мене на прогульки, на лісові мандрівки. Так що ті пластунські мандрівки я пам’ятаю і маю навіть одну фотографію, тільки треба буде її знайти. І вони не робили ніякої різниці, що я ще такий малий, а вони були дорослі. Вони були з 5-ої [кляси] гімназії, з 6-ої гімназії. І так якось мені везло, що до мене ставилися, як до собі рівного…»

 

Після війни родина деякий час жила в Німеччині.

 

«Ми з Криниці переїхали, то була війна, до Страсбурга. То десь 20 км від Відня. І були ми там в лагері. В тому лагері були військовополонені, були там і російські військовополонені, і українські… Вони були страшно бідні і страшно голодні. Американські військовополонені мали їжу, мали взуття, а українські були обдерті, ті черевики обдерті, штани, коліна вистають з того обмундірованія старого. Я там розмовляв з одним хлопцем полоненим, він мав 17-18 років. А ми мали сухарі. А мама каже: „Він такий голодний!“ Там були дроти колючі, але можна через ті дроти руку потягнути і йому дати. І я йому носив ті сухарі. Він мені сказав таке: „Мені все одно, коли вмирати! Але я ще хочу трохи жити!“ І десь через тиждень він приходить вже в німецькому однострої. Значить, він написав заяву, що хоче вступити до німецького війська, і йому дали однострій, черевики, а він мені приніс цілу пачку печива. Так що була і така зустріч, як фільм. Кожен хотів жити, і він не хотів з голоду вмирати. А ще каже: „Може, місяць-два мене погодують, ше поживу!“

Приїхав до нас в лагер єпископ. Мама підійшла до нього і каже: „Я дочка священика. Чи Ви могли би якось допомогти, може, якось би в якусь парохію мене рекомендували, щоб ми тут не сиділи в тому лагері!“ І він: „Добре!“ І поїхав він до Відня. І відправили нас до міста на границі з Чехією. Дуже гарний там був костел, гарні священики. Навчили мене служити в церкві. І я вже так всі ті обов’язки виконував».

 

Після репатріації до СРСР, до Львова, вся родина Поповичів зазнала репресій: арешту і заслання на Далекий схід:

 

«23 грудня 1949 року маму арештували, засудили на 10 років ув’язнення, а мене, брата, тата і стареньку хору бабцю, яка мене віддавала тому урядовцю, щоб завіз мене до Варшави, вивезли на Далекий схід. І коли мене вже вивозили, то сказав мені той офіцер: „Посмотри последний раз на Львов - больше ты его не увидишь!“ То я собі також запам’ятав. Везли нас більше місяця… Волосся присихало до металевих каркасів вагонів, їдження не було, бо ми належали до тої частини інтелігенції, що мала тільки зарплату. Бараболь нам не дозволили взяти з пивниці, а більше нічого не було. Але Боже провидіння було з нами, бо в нашому вагоні була людина з Мокротина біля Жовкви, і він мав цілий мішок сушених яблук, грушок і сливок. І коли він бачив, що нам не давали їсти, а було по 2-3 дні, що ми нічого не їмо і вже стали жовтими, як віск, - він, коли варив своїй родині ту сушиню, він давав і нам. Таким чином ми осталися живі».

 

Життя на Далекому сході тривало довгих 7 років:

 

«Завезли нас до Комсомольська, і я чую — дзвони дзвонять, а казали нам, що там немає церков. А то були не дзвони — то дзвонили лагерні пункти. А це було для того, щоб караульний не заснув — він мусив в рейку металеву стукати металевим молотком в такій-то годині, в такій-то годині, в такій-то годині. А ми під’їжджали до Комсомольська, і мені здавалося, що то церкви, що то дзвони грають. Треба було по леді перевезти нас, бо моста там не було, на другу сторону Амуру. І ті солдати, які нас караулили, повилазили на вагони: якби вагони провалилися під лід, то ми б пішли туди на долину, а вони б собі поскакали. Але, Богу дякувати, вагони не провалилися, і ми переїхали на другу сторону і доїхали до 41-ого кілометра тої залізниці. Називалася вона Півансогавен. По озері 18 кілометрів ми добралися до Хуминського ліспромгоспу. Брат мій працював могильщиком, бо діти вимирали і старші люди вимирали. Я працював на будівництві доріг, батько працював механіком. Там були японські військовополонені. Могили були спільні— наших дітей і наших старих людей і японських вояків… Я написав вірш, присвячений нашим дітям, які там померли, і японським військовополоненим».

 

Цілою пригодою для Ігоря стали курси вантажних водіїв.

 

«Говорить зі мною директор ліспромгоспу і каже: „Ты – умный парень! Давай я тебя направлю на курси шоферов. Будет тебе интереснее работа!“ Нас було там багато, хлопців, може, 18… І приїхала комісія, щоб ми здавали екзамен. Теоретичну частину я здав на відмінно. Два нас здало на відмінно: я і Анатолій Кунтий. А тепер треба було здати їзду в тайговій дорозі - тяжка дорога… І він нас взяв, а приїхав начальник ГАЇ Комсомольска-на-Амурі майор Подойніцев і каже: «Залазьте в кузов, один – ко мне!» Я був тим першим. І зайшов здавати. І коли я подивився на ту тайгову дорогу, - я ніколи там не їздив – дивлюся, їде на великій швидкості вантажна машина. Він мені каже: „Ставь машину поперек дороги!“ А я думаю: „Ага, то ти мені хочеш двійку поставити!“ А нас вчили: під’їдь до краю дороги, до бровки! І я так зробив. Коли я від’їхав машиною і став на краю, а форточка була відкрита, - я почув, як на величезній швидкості прогнала машина і як вітер на мене подув. Той страшно мене вилаяв і каже: „Марш в кузов!“ Виліз я в кузов, і почалася погоня за тою машиною. А там був якийсь рів, і в тому рові та машина стала, і двоє людей тікали. Я їх бачив з кузова. Він не видів, бо він за кермом був. То були люди, які мали по 25 років судимості. Вони тою машиною розбили ворота і тікали. І він каже мені, щоб я тепер сів за тую машину, яку він керував, а він буде ту везти на тросі. Але він, видно, дуже переденервувався тим всім і захворів. І я кажу: „Де ви тепер підете? Вже пізно! Ходіть до нас, у вагончику переночуєте і шось дамо Аам їсти“. І я йому уступив своє ліжко, він переночував. Потім я йому ходив десь якісь ліки діставав, аспірину, якийсь стрептоцид. І якісь сухарі йому давав і чай. На другий день військові за ним приїхали. Але він собі то запам’ятав. І коли я в Комсомольську працював шофером, начальник гаража Кулібякєв казав: „Я ничего не понимаю. У меня 100 человек шоферов, а он только о тебе спрашивает!“ І потім він мені сказав таке: „Ты хорошо сделал, что меня не послушал. Нас бы сдесь уже не было». І я мав такого великого захисника і доброго чоловіка. Значить, треба людям робити добро! Воно вам вернеться».

 

Доля матері

 

«Маму звільнили  після 7 років тюрми, бо вона нічого такого не зробила, нікому кривди. Її поляки заарештували— вона відсиділа. Її німці заарештували — вона відсиділа. І все за вірші, все за поезію. Вона дуже багато читала віршів. Німці її арештували за те, що вона прочитала вірш „Мені однаково, чи буду я жить в України, чи ні…“ А прочитала вона той вірш на німецькій мові. І вони все зрозуміли і все прийняли на свій рахунок. Тільки дякуючи тому, що мером міста був тата товариш Попорович (разом вони вчилися в Ґданську), вдалося переговорити з ляндскомісаром, щоб він пішов до німецьких гестапівців і пояснив, що то не про німців, то Наталя вірші Шевченка читала. Так що, з віршами, зі словом також треба бути дуже осторожно».

Після повернення на Батьківщину працював у 1954-59 рр. в м. Миколаєві Львівської області інженером, а потім начальником виробничого відділу будівельного управління. Від 1963 року живе у Львові. До 1991 року працював в будівельних підприємствах. Співав в хорі Івана Мальчика Львівського радіокомітету. Член товариства політичних в‘язнів та репресованих, член координаційної ради товариства у 1993-97 роках. Співав в хорах і декламаційних гуртках. Пише поезію.

 

 

Опрацював

Андрій Котлярчук