Валерія Пімкіна Valeriia Pimkina

На той момент вже усі мої друзі, з ким ми спілкувалися — уже трошки коло спілкування змінилося, — тоді всі вже підтримували Євромайдан. Окрім мого чоловіка. Який потім змінив свої погляди, і вже після того всього він мені дуже дякував. Він сказав, що це, мабуть, завдяки мені він той, ким він став, тому що на початках він вважав, що це все херня повна: «Лєр, про що ти кажеш, у що ти віриш вобще?». Але всі мої друзі, моє коло спілкування і на роботі багато хто підтримували Євромайдан. І коли вже горотдєл [міськвідділ міліції] був окупований у Краматорську, у нас був дуже символічний вихід біля літака [пам’ятника радянському літаку]. Вийшли всі прихильники Євромайдану і України загалом. Вийшли біля літака, ми стояли. Нас розділяли два кордони поліцейських, а з цього боку була вся навезена тітушня [проросійські найманці]. Їх було дуже багато, вони були дуже агресивні. Я так оставила коляску чоловіку і говорю: «Їдь. А я пішла». І я пішла на літак. Там повітря було просто хоч ножом ріж, настільки воно було накалене і напружене. Ми розуміли, що зараз їм ніщо не заважає. Горотдєл був окупований, поліцейські були просто — непонятно, кому вони подчинялися. Хто вони? За кого вони? Ніхто не знав. Ми тоді вийшли останній раз українським мітингом. Після того ми не виходили. Було страшно. Реально було страшно, бо люди почали зникати на подвалах і в усіх цих історіях. Це був останній наш такий вихід. — Коли це було? — 17 квітня [2014 року].

Я пам’ятаю, коли ми зробили перший ремонт з Андрієм, нашкребли десь гроші, назбирали і поклеїли оранжеві обої. І тоді моя свекруха прийшла. А вона сама була з Донєцка. І вона сказала: «Лера, тебе побьют окна за оранжевые обои». Це якраз тоді, пам’ятаю, Помаранчева революція була. Я підтримувала Ющенка. У мене була помаранчева курточка. Мій батько дзвонив і казав: «Сними немедленно, надень дубленку. Тебя в институте побьют». Я не знімала. Я ходила в цій курточкє, потім я Машкою завагітніла і тоже в ній була, в той помаранчевій курточкє, у 2006 році ходила. І далі я її носила. І помаранчеві обої у нас були. А всі навколо казали, що Янукович — наш президент. Що він просто «сильный и такой молодец». І в нас тільки мій директор — потім вже, наступний директор — підтримував Ющенка із мого оточення. І я, і все. — А яка була ваша мотивація, чому ви підтримували Помаранчеву революцію? — Бо мені здавалося, що це правильний розвиток європейський. А не те, що відбувається зараз. І я казала, що ваш Янукович — це просто якийсь барига, мені соромно на нього дивитися. Ця людина не може бути керівником. Все, що він робив... Плюс у нас Донецька область, ми все це бачили. Від нас Пшонка вийшов, ми його народили, прокурора. Ми народили Раїсу Богатирьову, яка у нас в Краматорську була завідувачкою роддому. Вся ця «Партія регіонів» у нас, звідти ноги ростуть. Це просто кодло, яке мені ніколи не подобалось. — Який ефект мала Помаранчева революція на Донецьк, Донецьку область, схід взагалі? — Мало, як на мене, було резонансу. В сенсі вібрацій якихось було мало. Дуже багато було вбросів, цього всього на виборах. Багато хто з моїх знайомих ходив наблюдатєлями чи ким там ще, сиділи на тих виборах від різних партій. Бо ми були студентами і всі хотіли заробити тоді грошей. І те, що витворяли вони, всі бачили, і як такими стопками вкидувались ті бюлетені. Там була купа фальсифікацій. І найгірше, що це сприймалось моїм оточенням як «ну окей, а що тут такого? ну надо, щоб батя виграв». І це було вобще фу. У мене багато хто і в інституті підтримував Януковича. Ходили з тими парасольками... Він роздавав красиві такі, з тросточкою, синьо-білі, «Партія регіонів». Майже всі підтримували його, і це вважалось нормальним — надурити, сфальсифікувати і ще щось зробити. Це чомусь вважалося — а що тут такого?

В Краматорську, щоб ви розуміли, День машинобудівників так само приблизно святкувався, з таким же розмахом [як День Жовтневої революції]. І кожна демонстрація закінчувалася тим, що люди розбивалися на компанії і йшли додому святкувати. Тоді не було таких кафе, не було де це все робити — це про [19]80-ті кажемо, про початок 80-х років. І всі розходилися по хатах святкувати. Крутили пластинки, їли, дівчата готували салати різні. У нас в родині купа людей була завжди. У нас були пластинки, у батька була стереосистема, і він це дуже любив — отак трусить цю пластинку, дує на неї, так стирає голочку... У нього якась бархатка була, голочку протирає. Батько дуже любив гарну музику — це, напевно, у мене від нього. Я виросла на «Led Zeppelin», «Deep Purple», всяке таке — він дуже це любив. А ще у нас російський рок грав, це трошки згодом. «Наутілус» ще молодий за тих часів, звичайно, «Beatles», така історія. Ага, Ігорь Корнелюк. Тому що під нього було гарно танцювать всім іншим людям. Батько грав на фортепіано, всі співали, танцювали. І в нас завжди була купа людей, як десять людей — то мінімум. А скільки в нас було після цих демонстрацій, як всі до нас приходили. Мені подобалось, в нас музика завжди грала, завжди пахло чимось із духовки, мама м’ясо запікала. І такий запах завжди був якийсь святковий... Мені здається, я зараз курку запікаю — і так якось, значить гості зараз прийдуть, бо запах такий з дитинства ще. Такі свята були, демонстрації, і день міста дуже святкувався. На день міста заводчанам завжди видавали якісь гроші додаткові, типу як премії. І тоді люди прям шикували. Щось собі таке смачне купували на свята. — Ви згадували про святкування Дня машинобудівника в 80-х, а як потім еволюція цього дня відбувалась і доки його святкували? Чи його досі святкують? — Його досі святкують. Еволюція сталася дуже цікава. У дев’яності, коли заводам було дуже важко виживати, воно не дуже святкувалося, було, що люди у квартирах просто святкували, і все. Потім, коли заводи вже стали міцно на ноги, це стало прям... В місті всі знали, що День машинобудівника. І всім дають бонуси, а бонуси були гарні, тому що директором став [Георгій Маркович] Скудар, як я вже казала. Він став президентом заводу, акціонером, повикупав у людей ті акції, став реально власником заводу через всі ці історії, махінації. Але він бонуси давав людям у розмірі 100 %, іноді 200 % від заробітної плати. І люди отримували ці бонуси і йшли їх витрачали у місті. Економіка міста просто розквітала в цей день. Це була перша субота вересня і перша неділя вересня, чи друга, десь там. І тоді платили. Всі були щасливі, кафе бронювали, починаючи з вівторка. У вівторок один отдєл, завод; середа, четвер, п’ятниця — піти щось там зробити, посидіти нереально було в місті. Особливо весь тиждень перед Днем машинобудівника, бо люди бронювали собі повністю кафе, ходили отдєлами, цехами. Тоді з’явилися гроші., і воно почало так святкуваться. Спочатку це завод робив. Якщо ми кажемо про 2000-ні, то це завод робив, привозив Таїсію Повалій, Настю Камєнскіх, як це заведено було там на сценах. Я, до речі, працювала на кількох таких заходах на сцені. Це платив завод, НКМЗ [Новокраматорський машинобудівний завод] саме. А потім, коли почалися тьорки у міста і директора цього заводу, став платити за це наш народний депутат Максим Вікторович Єфімов, і все свято перетворилося замість Дня машинобудівника і дня міста на свято Максима Вікторовича Єфімова.

Моя прабабушка Поля і її брат менший... Їй було п’ять років, коли був Голодомор, а брат був трошки менший. Їхня мама народила двох дітей, близнюків. Якраз от в цей момент, коли голод був. І вона лежала, прабаба розповідала, що вона лежала на ліжку і не могла підвестися. І ті двоє дітей вмерли від голоду, прям біля неї. Вони малі, їй п’ять, а тому чотири чи три, неважливо. І вони вже зрозуміли... Мама не могла підвестися навіть, не мала сили. І вони викопали... Прямо земляна підлога була, вони викопали ямку в хаті. Не виходили, бо мама не дозволяла з хати виходити, бо їх могли з’їсти. Бо тоді був канібалізм в селі. І вони закопали тих дітей. І вона каже: «Я так недокопала трошки. І мені от як ручка та сниться досі». Прабаба вмерла, коли їй було 75. І вона каже, що вона ту руку досі бачить. У нас в хаті у баби в коморі стояли такі мішки тряпчані з сухарями. Хліб не викидався взагалі. Навіть птахам не давався. Він підсушувався, щоб не запліснявів, були такі тряпчані мішки, і все було заставлене тими тряпчаними мішками. Навіть коли баба убирала зі столу, вона так оп-оп-оп крошки — і в рот. У неї була така звичка, що вона всі крошечки зі столу собі в рот. Я говорю: «Ну ба, вже ж немає голоду». А вона каже: «А я не можу вже відвикнути від того». Тому Голодомор був у нашій родині така собі тема, і баба, як паски пекла, про те весь час згадувала, і достатньо боляче було їй про це розповідати.