Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Myroslav Marynovych Мирослав Маринович (* 1949)

• народився 4 січня 1949 року в селі Комаровичі Старосамбірського району Львівської області

• 1955 року родина переїхала до Дрогобича, де пан Мирослав закінчив школу

• вступив до Львівської Політехніки, де пережив “зраду” товариша із гуртожитка, який розповів про його антирадянські висловлювання

• після закінчення університету, пан Мирослав за направленням з університету їде працювати на завод “Позитрон” в Івано-Франківськ

• з 1973 року по 1974 рік Мирослав Маринович служив у війську у Вологді

• після повернення зі служби, його звільнили з роботи через особисті переконання і він переїжджає до Києва

• у листопаді 1976 року Мирослав Маринович стає членом Української Гельсінської Групи (УГГ)

• після вступу до УГГ, пан Мирослав стикається з утисками та постійним тиском - він не може влаштуватись на роботу

• 1977 року Мирослава Мариновича арештовують та відправляють до табору №36 в селі Кучино Пермської області

• у березні 1987 року Мирослав Маринович був достроково звільнений, а в 1991 році - реабілітований

• живе у Львові, і працює проректором із питань призначення та місії Українського католицького університету

(Český a anglický překlad textu následuje po ukrajinské verzi)

(Czech and English translation follows at the end of the Ukrainian text)

Мирослав Маринович народився 4 січня 1949 року в селі Комаровичі Старосамбірського району Львівської області у сім’ї Франка та Любові Дицьо. Дідусь по мамі - Йосип Маринович, був греко-католицьким священиком, що принесло труднощі у сім’ю в радянський час. Після Львівського собору 1946 року, дідусь став служити православним священиком в селі Стебник на Дрогобиччині. 

В 1955 році сім’я Дицьо-Мариновичів переїхала до Дрогобича, де пан Мирослав наступного року пішов до школи. Мирослав Маринович закінчив школу зі золотою медаллю, і “мріяв поступити в Київ, в той “червоний” університет”. Проте, у Київ йому не вдалося поступити. І наступного року пан Мирослав поступив у Львівську Політехніку. 

Найважливішим моментом свого студентського життя Мирослав Маринович вважає “зраду” товариша із гуртожитка, який розповів про його антирадянські висловлювання. Пана Мирослава викликали до КДБ при університеті, де йому запропонували стати інформатором, і водночас, виключили з військової кафедри. “Я старався оминути цю моральну проблему”. Він прикидався наївним, чи як міг уникав питань про розмови студентів у гуртожитку. 

“Я тоді потрапив у середовище українського Києва”

У цей самий час Мирослав Маринович знайомиться у Києві з Миколою Матусевичем. Пан Мирослав намагався досить часто тоді приїжджати до Києва, щоб провести час з новим, і вже таким близьким йому товариством. 

Саме нові друзі вплинули на те, що Мирослав Маринович почав все категоричніше відмовлятися від пропозицій КДБ про співпрацю: “Тоді в мене вже були друзі. Я був не сам”.

Після закінчення університету в 1972 році, пан Мирослав за направленням з університету їде працювати на завод “Позитрон” в Івано-Франківськ. 

22 травня 1973 року пан Мирослав був у відрядженні в Києві. В той час у Києві кожного 22 травня була традиція збиратися біля пам’ятнику Тарасу Шевченку й вшановувати день перепоховання українського поета на рідній землі. Але це вважалось “бандерівською” акцією, бо ідея такого вшанування була ініційована українською діаспорою. Вечірні зібрання біля пам’ятнику розганяли. Тому, Мирослав Маринович, Микола Матусевич та Наталя Яковенко пішли на вшанування зранку. “Ми там просто постояли. І розійшлися хто куди”. 

В аеропорту пана Мирослава затримує міліція, й допитує про причини відвідування пам’ятника Тарасу Шевченку.

Ця інформація була передана на завод в Івано-Франківськ. На роботі Мирослав Маринович мав розмову із заводським кадебістом: ”Имейте в виду, кто не с нами, тот против нас”. На що пан Мирослав відповів: “Я буду проти вас”. 

З 1973 року по 1974 рік Мирослав Маринович служив у війську у Вологді (Росія).

Після повернення з війська на попередню посаду на заводі пана Мирослава не приймають. Він втрачає роботу, і вирішує переїхати до Києва. 

Мирослав Маринович із своїми друзями намагалися жити життям “українським за духом”: підтримувати контатки із українцями, які не боялися проявляти свою національну ідентичність, та родичами тих, кого вже арештували за “антирадянську позицію”.

Зокрема, товариство навідувалося до Михайлини Коцюбинської - племінниці Михайла Коцюбинського, Бориса Антоненка-Давидовича, якого називали “хрещеним батьком українських дисидентів”, вдови оперного співака Бориса Гмирі, хористів хору “Гомін”, дружин ув’язнених дисидентів. 

Також, цей гурт української молоді намагався підтримувати національні традиції та звичаї: організовували колядування, святкування Івана Купала та інших свят.

Українська Гельсінська Група

У листопаді 1976 року Миросав Маринович стає членом Української Гельсінської Групи (УГГ). До участі в заснуванні організації його запросила Оксана Мешко. Одразу, після оголошення на “Радіо Свобода” про створення Групи, починається прицільне переслідування та тиск на її членів збоку КДБ.

У рамках діяльності УГГ, Мирослав Маринович їздив до Москви з презентацією документів УГГ генералу Григоренку та Ніні Строкатій, задля отримання їхньої згоди та підпису. 

Водночас, всередині Української Гельсінської Групи до Мирослава Мариновича та Миколи Матусевича ставилися з недовірою, як можливих агентів КДБ.

У березні 1977 року була “прощальна акція непокори” на Шевченкових днях у філармонії. Мирослав Маринович та Микола Матусевич організували загальний, непередбачений програмою, спів “Заповіту”.

Постійні пошуки роботи

У цей самий час, по приїзді у Київ, не маючи прописки, знайти там роботу було дуже важко. Проте, пану Мирославу вдалося влаштуватися на посаду технічного редактора у видавництво “Початкова школа”. Однак, інформація з КДБ про нового працівника вже була доступна начальниці, й атмосфера на роботі панувала напружена. Невдовзі пана Мариновича “позбулися” у редакції.

Наступна робота була у “Товаристві любителів книги”, яка зовсім не імпонувала Мирославу Мариновичу. І він сам невдовзі звільнився. 

Далі, він почав працювати технічним редактором у видавництві “Техніка”, де “злукавив, і спочатку говорив російською”. Але на цій роботі пан Мирослав мав гарні відносини з колегами. Проте, і на цій посаді він не затримався. Через тиск “зверху”, начальник пана Мирослав мав його звільнити.

Подальші пошуки роботи завершувалися нічим. Вкінці-кінців Мирослав Маринович влаштовується розклеювачем афіш, де він простажувався три дні. Наступного дня пан Мирослав вже не встиг вийти на нову роботу, бо його арештували.

“Кожного дня я очікував арешту”

23 квітня 1977 року Мирослава Мариновича арештовують. В нього виринуло одразу дві думки: “Ага, це виглядає так! А друге - як там мама?”.

Мирослава Мариновича та Миколу Матусевича завезли в республіканський КДБ на вулиці Володимирській у Києві. Слідство вів Олександр Береза. Допити не були виснажливі, і тривали з квітня по серпень. Було обрано досить ліберальний метод допитів. Пан Мирослав давав відкрито покази, як член легальної організації. Але давав покази тільки про себе. 

У серпні 1977 року допити припинилися у зв’язку з проведенням Белградської конференції ОБСЄ, і слідчий зазначив, що можливо Мирослава Мариновича й звільнять. Тому-що, делегація США вимагала звільнення усіх членів Гельсенських груп. Проте, європейські країни “не дотиснули” на СРСР. Відтак, невдовзі допити відновилися, і в березні 1978 року почався суд.

“Я встиг собі поставити бар’єри, що мене ніхто не образить”

У квітні 1978 року Мирослава Мариновича відправляють на етап столипінським вагоном. “Я не знав куди мене везуть. Але розумів, що на Схід”. За час етапу перебував у кількох пересильних тюрмах. З першими моральними викликами Мирослав Маринович зіткнувся із конвоїрами та кримінальниками під час етапу. 

Невдовзі Мирослав Маринович прибув до табору №36 в селі Кучино Пермської області. Там він знайомиться з Семеном Глузманом, який “підтримував моє духовне здоров’я”. Семен Глузман повідомив про те, що всі члени Гельсенських груп висунуті на Нобелівську премію миру. На зоні пан Мирослав “був сусідом” Ігоря Калинця, їхні ліжка стояли поруч. 

“Життя в таборі почалося з боротьби”

Пан Мирослав одразу взяв участь в акції “Декада боротьби з радянським імперіалізмом” - в’язні писали листи прокурорам про радянську систему. А також, листи передавалася закордон. Вони були про життя в зоні.

Таборові в’язні були багатонаціональні. Але найбільше було українців. Також, серед в’язнів були різні ідеологічні погляди (монархічні, націоналістичні, комістичні та інші). Проте, політичні в’язні намагалися триматися гуртом. Навіть Різдво святкували і католицьке, і православне всі разом. 

Мирослав Маринович пригадує, що в таборі було негласне правило - розмовляти зневажливо із адміністрацією. Проте, це правило змінив український політв’язень - Зеновій Красівський. Він почав вільно та ввічливо говорити з адміністрацією, “довіряючи собі”. Відтоді, Мирослав Маринович поміняв свої уявлення, пам’ятаючи про віру в себе. 

З квітня 1984 року Мирослав Маринович відбував заслання в селі Саралжин Уїльського району Актюбінської області Казахстану, де до нього були Валерій Марченко та Зорян Попадюк. Пан Мирослав працював столярем в місцевому радгоспі. І там йому дали “перше власне житло”. Через два роки до Мирослава Мариновича переїждає його теперішня дружина Любов. 

У березні 1987 року Мирослав Маринович був достроково звільнений. 

В 1991 році він був реабілітований. 

Зараз Мирослав Маринович живе у Львові, і працює проректором із питань призначення та місії Українського католицького університету. 

 

Česká verze:

Myroslav Marynovyč se narodil 4. ledna 1949 v obci Komarovyčy v Starosambirském okrese Lvovské oblasti v rodině Franka a Ljubovy Dycových. Dědeček z matčiny strany Josyp Marynovyč byl řeckokatolickým knězem, což v sovětských časech rodině přinášelo problémy. Po „lvovském pseudosněmu“ v roce 1946, který rozhodl o připojení řeckokatolické církve k ruské pravoslavné církvi, sloužil jako pravoslavný kněz ve vesnici Stebnyk v Drohobyčské oblasti.

V roce 1955 se rodina Dyco-Marynovič přestěhovala do Drobyče, kde svědek následujícího roku začal chodit do školy. Myroslav Marynovič ukončil školu se zlatou medailí a toužil studovat v Kyjevě „na té ‚rudé‘ univerzitě“. Nicméně dostat se do Kyjeva se mu nepodařilo. Následujícího roku nastoupil na polytechnickou univerzitu ve Lvově.

Za nejdůležitější okamžik svého studentského života svědek považuje „zradu“ kamaráda z koleje, který vyprávěl o jeho protisovětských výrocích. Pan Myroslav byl předvolán na univerzitní oddělení KGB, kde mu nabídli, aby se stal informátorem, a zároveň jej vyloučili z vojenské katedry. „Snažil jsem se tento morální problém obcházet.“ Předstíral naivitu nebo se co nejvíc vyhýbal otázkám na rozhovory studentů na koleji.

 

„Tehdy jsem se dostal do prostředí ukrajinského Kyjeva“

Ve stejné době se Myroslav Marynovyč v Kyjevě seznámil s Mykolou Matusevyčem. Pan Myroslav se snažil poměrně často jezdit do Kyjeva, aby mohl trávit čas s novými, ale už tak blízkými společníky.  

Právě noví přátelé měli vliv na to, že Myroslav Marynovyč začal stále kategoričtěji odmítat nabídky KGB na spolupráci: „V té době už jsem měl přátele. Nebyl jsem sám.“

Po absolvování univerzity v roce 1972 pan Myroslav na doporučení univerzity odešel pracovat do závodu „Pozitron“ v Ivano-Frankivsku.

Dvacátého druhého května 1973 byl pan Myroslav na služební cestě v Kyjevě. V té době bylo v Kyjevě tradicí se vždy 22. května shromáždit u pomníku Tarase Ševčenka a uctít den znovupohřbení tohoto ukrajinského básníka v jeho rodné zemi. To však bylo považováno za „banderovskou“ akci, protože myšlenka takové pocty byla iniciována ukrajinskou diasporou. Večerní shromáždění u pomníku milice rozháněla. Proto šli Myroslav Marynovyč, Mykola Matusevyč a Natalja Jakovenko vzdát úctu ráno: „Prostě jsme tam postáli a šli jsme každý svou cestou.“

Na letišti pana Myroslava zadržela milice a vyslýchala ho, vyptávala se na důvody návštěvy pomníku Tarase Ševčenka.

Milice předala informace do závodu v Ivano-Frankivsku. V práci si Myroslava Marynoviče předvolal k rozhovoru podnikový pracovník KGB: „Mějte na paměti, že kdo není s námi, je proti nám.“ Na to pan Myroslav odpověděl: „Já budu proti vám.“

V letech 1973 až 1974 svědek sloužil v armádě ve Vologdě (v Rusku).

Po návratu z vojny pana Myroslava nepřijali na jeho předchozí místo v závodě. Přišel o práci a rozhodl se přestěhovat do Kyjeva.

Myroslav Marynovič a jeho přátelé se snažili žít „v ukrajinském duchu“: udržovali kontakty s Ukrajinci, kteří se nebáli hlásit ke své národní identitě, a s příbuznými těch, koho už zavřeli kvůli jeho „protisovětským postojům“.

Společnost navštěvovala především Mychajlynu Kocjubynskou, neteř Mychajla Kocjubynského, Boryse Antonenka-Davydovyče, jehož nazývali „kmotrem ukrajinských disidentů“, vdovu po operním zpěvákovi Borysovi Hmyrovi, sboristy pěveckého sboru „Homin“ a manželky uvězněných disidentů.

Kromě toho se tato skupina ukrajinské mládeže snažila podporovat národní tradice a zvyky: pořádali koledování, Kupadelné svátky [svatojánská noc, svátek Jana Křtitele] a další svátky.

 

Ukrajinská helsinská skupina

V listopadu 1976 se Myroslav Marynovič stal členem Ukrajinské helsinské skupiny (UHS). Pozvání podílet se na založení organizace dostal od Oksany Meško. Hned poté, co o založení Skupiny informovala Svobodná Evropa, začalo cílené pronásledování a nátlak na její členy ze strany KGB.  

V rámci činnosti UHS se Myroslav Marynovič vypravil do Moskvy, aby předložil dokumenty UHS generálu Hryhorenkovi a Nině Strokatij a získal jejich souhlas a podpis.

Zároveň se v rámci Ukrajinské helsinské skupiny stavěli vůči Myroslavovi a Mykolovi Matusevyčovi s nedůvěrou jako k možným agentům KGB.

V březnu 1977 proběhla na Ševčenkových dnech ve filharmonii „akce vzdoru na rozloučenou“. Myroslav Marynovyč a Mykola Matusevyč zorganizovali společný zpěv „Testamentu“, který nebyl podle programu naplánován.

 

Neustálé hledání práce

V té době bylo po příjezdu do Kyjeva bez registrace trvalého pobytu velmi obtížné najít práci. Panu Myroslavovi se ale podařilo získat práci technického redaktora v nakladatelství „Základní škola“. Šéfová ovšem už měla o novém zaměstnanci k dispozici informace z KGB a na pracovišti panovala napjatá atmosféra. Zanedlouho se Myroslava Marynovyče v redakci „zbavili“.

Další zaměstnání získal ve „Společnosti milovníků knih“. Tato práce však panu Myroslavovi nijak neimponovala a sám dal brzy výpověď.

Poté začal pracovat jako technický redaktor v nakladatelství „Technika“, kde použil lest a na začátku mluvil rusky. V tomto zaměstnání měl pan Myroslav dobré vztahy s kolegy. Nicméně ani na této pozici nevydržel dlouho. Kvůli tlaku „shora“ ho šéf musel propustit.

Další hledání práce nepřineslo výsledek. Nakonec se Myroslav Marynovyč uchytil jako lepič plakátů a odpracoval tam tři dny. Následujícího dne už nestihl jít do své nové práce, protože jej zatkli.

„Každý den jsem očekával zatčení“

Myroslava Marynoviče zatkli 23. dubna 1977. Okamžitě mu probleskly dvě myšlenky: „Aha, tak takhle to vypadá!“ A druhá: „A co máma?“

Myroslava Marynoviče a Mykolu Matusevyče odvezli na republikové KGB ve Volodomyrské ulici v Kyjevě. Vyšetřování vedl Oleksandr Bereza. Výslechy nebyly vyčerpávající a trvaly od dubna do srpna. Byla zvolena poměrně liberální metoda způsobu výslechu. Pan Myroslav otevřeně svědčil jako člen legální organizace. Vypovídal ale jen o sobě.

V srpnu 1977 byly výslechy přerušeny v souvislosti s konáním bělehradské schůzky OBSE a vyšetřovatel zmínil, že je dokonce možné, že Myroslav Marynovyč bude propuštěn, protože americká delegace požadovala propuštění všech členů Helsinských skupin. Evropské země však na SSSR dostatečně „netlačily“. Výslechy byly proto brzy obnoveny a v březnu 1978 začal soud.

 

„Dokázal jsem si vystavět bariéry, takže mě nikdo neurazí“

V dubnu 1978 byl Myroslav Marynovyč vyslán na eskortu vagonzakem. „Nevěděl jsem, kam mě vezou. Pochopil jsem ale, že na Východ.“ Během eskorty pobýval v několika tranzitních věznicích. S prvními morálními výzvami se setkal ve styku s dozorci a zločinci během eskorty.  

Zanedlouho svědek dorazil do tábora č. 36 ve vesnici Kučino v Permské oblasti. Tam se seznámil se Semenem Hluzmanem, který „podporoval moje duchovní zdraví“. Semen Hluzman jej informoval, že všichni členové Helsinských skupin byli nominováni na Nobelovu cenu míru. V zóně byl svědek sousedem Ihora Kalynce, jejich postele stály vedle sebe.

 

„Život v táboře začal bojem“

Pan Myroslav se okamžitě zúčastnil akce „Dekáda boje proti sovětskému imperialismu“ – vězni psali dopisy prokurátorům o sovětském systému. Dopisy byly zasílány také do zahraničí. Týkaly se života v zóně.

V táboře byli vězni mnoha národností. Nejvíc ale bylo Ukrajinců. Mezi vězni také byly různé ideologické názory (monarchistické, nacionalistické, komunistické a další). Političtí vězni se však snažili držet spolu. Dokonce i Vánoce, jak katolické, tak i pravoslavné, slavili všichni společně.

Myroslav Marynovyč vzpomíná, že v táboře platilo nevyslovené pravidlo – mluvit se správou tábora pohrdavě. Toto pravidlo ale změnil ukrajinský politický vězeň Zenovij Krasivskyj, který začal se správou mluvit svobodně a zdvořile, se sebedůvěrou. Od té chvíle pan Myroslav změnil svůj pohled a začal věřit sám v sebe.

Od dubna 1984 Myroslav Marynovyč odbýval vyhnanství ve vesnici Saralžyn v okrese Uil v Aktobské oblasti Kazachstánu, kde před ním byli Valerij Marčenko a Zorjan Popadjuk. Pracoval jako tesař v místním sovchozu. Získal tam „první vlastní bydlení“. O dva roky později se za Myroslavem přestěhovala jeho dnešní manželka Ljubov.

V březnu 1987 byl Myroslav Marynovyč předčasně propuštěn.  

V roce 1991 byl rehabilitován.

Nyní Myroslav Marynovyč žije ve Lvově a pracuje jako prorektor pro úkoly a mise Ukrajinské katolické univerzity.

 

English version:

Myroslav Marynovych was born on January 4, 1949, in the village of Komarovychi, Starosambirskyi district, Lviv region, in the family of Franko and Liubov Dytsio. His maternal grandfather, Yosyp Marynovych, was a Greek Catholic priest, which brought difficulties to the family during the Soviet era. After the Lviv Council in 1946, his grandfather began to serve as an Orthodox priest in the village of Stebnyk in the Drohobych region. 

In 1955, the Dytsio-Marynovych family moved to Drohobych, where Mr. Myroslav went to school the following year. Myroslav Marynovych graduated from school with a gold medal, and „Dreamed of entering Kyiv „red“ university“. However, he failed to enter Kyiv university. And the following year Mr. Myroslav entered Lviv Polytechnic. 

Myroslav Marynovych considers the „betrayal“ by a friend from the dormitory, who told about Myroslav‘s anti-Soviet statements, to be the most important moment of his student life. Mr. Myroslav was called to the KGB at the university, where he was offered to become an informant, and at the same time, he was expelled from the military department. „I tried to avoid this moral problem“. He pretended to be naive or avoided questions about student conversations in the dormitory. 

„I then found myself in the circles of Ukrainian Kyiv“

At the same time, Myroslav Marynovych met Mykola Matusevych in Kyiv. Mr. Myroslav tried to come to Kyiv quite often to spend time with a new company, already so close to him. 

It was new friends who influenced the fact that Myroslav Marynovych began to reject more and more categorically the KGB‘s proposals for cooperation: “I already had friends then. I was not alone“.

After graduating from the university in 1972, Mr. Myroslav went to work at the Positron plant in Ivano-Frankivsk. 

On May 22, 1973, Mr. Myroslav was on a business trip to Kyiv. At that time, every May 22 in Kyiv there was a tradition to gather near the monument to Taras Shevchenko and honor the day of reburial of the Ukrainian poet in his native land. But this was considered a „Bandera“ action because the idea of such a celebration was initiated by the Ukrainian diaspora. Evening meetings near the monument were dispersed. Therefore, Myroslav Marynovych, Mykola Matusevych and Natalia Yakovenko went to the celebration in the morning. „We just stood there for a while. And then went everyone to their own place“. 

Mr. Myroslav was detained by police at the airport and questioned about the reasons for visiting the monument to Taras Shevchenko.

This information was passed to the plant in Ivano-Frankivsk. At work, Myroslav Marynovych had a conversation with a factory KGB officer: „Keep in mind whoever is not with us is against us“. To which Mr. Myroslav replied, „I will be against you“. 

From 1973 to 1974 - Myroslav Marynovych served in the army in Vologda (Russia).

After returning from the army to his previous position at the plant, Mr. Myroslav was not accepted. He lost his job and decided to move to Kyiv. 

Myroslav Marynovych and his friends tried to live the life of „Ukrainian in spirit“: to maintain contacts with Ukrainians who were not afraid to show their national identity and relatives of those who had already been arrested for „anti-Soviet position“.

In particular, the society visited Mykhailyna Kotsyubynska, the niece of Mykhailo Kotsyubynskyi, Borys Antonenko-Davydovych, who was called the „godfather of Ukrainian dissidents,“ the widow of opera singer Borys Hmyra, the choristers of the Homin choir, and the wives of imprisoned dissidents. 

Also, this group of Ukrainian youth tried to support national traditions and customs: they organized carols, celebrations of Ivana Kupala and other holidays.

Ukrainian Helsinki Group

In November 1976, Myrosav Marynovych became a member of the Ukrainian Helsinki Group (UHG). Oksana Meshko invited him to participate in the founding of the organization. Immediately after the announcement of the group‘s creation on Radio Svoboda, targeted persecution and pressure on its members from the KGB began.

As part of UHG‘s activities, Myroslav Marynovych traveled to Moscow to present UHG documents to General Hryhorenko and Nina Strokatiy in order to obtain their consent and signature. 

At the same time, within the Ukrainian Helsinki Group, Myroslav Marynovych and Mykola Matusevych were treated with distrust as possible KGB agents.

In March 1977, the „farewell action of disobedience“ took place at the Shevchenko Days at the Philharmonic. Myroslav Marynovych and Mykola Matusevych organized a general, unplanned singing of the „Testament“.

Constant job search

At the same time, upon arrival in Kyiv, without a residence permit, it was very difficult to find a job there. However, Mr. Myroslav managed to get a job as a technical editor at the Pochatkova Shkola (Primary School) publishing house. However, information from the KGB about the new employee was already available to the boss, and the atmosphere at work was tense. Soon they „got rid of“ Mr. Marynovych in the editorial office.

The next job was in the Society of Book Lovers, which did not impress Myroslav Marynovych at all. And he soon resigned. 

Next, he began working as a technical editor at the publishing house „Technique“, where he „Stretched the truth and first spoke Russian“. But at this work, Mr. Myroslav had good relations with colleagues. However, he did not stay in this position for long. Due to pressure from above, Mr. Myroslav‘s boss had to fire him.

Further job searches ended in nothing. Eventually, Myroslav Marynovych got a job as a billsticker, where he spent three days as an intern. The next day, Mr. Myroslav did not have time to continue his new job because he was arrested.

„Every day I expected an arrest“ 

On April 23, 1977, Myroslav Marynovych was arrested. Two thoughts came to him at once: „Aha, that‘s how it looks! And the second - How is my mom?“.

Myroslav Marynovych and Mykola Matusevych were taken to the Republican KGB on Volodymyrska Street in Kyiv. The investigation was led by Oleksandr Bereza. The interrogations were not exhausting and lasted from April to August. A rather liberal method of interrogation was chosen. Mr. Myroslav openly testified as a member of a legal organization. But he gave evidence only about himself. 

In August 1977, interrogations were suspended due to the OSCE Belgrade Conference, and the investigator noted that Myroslav Marynovych might be released. Because the US delegation demanded the release of all members of the Helsinki groups. However, European countries „did not press enough“ the USSR. As a result, interrogations soon resumed, and in March 1978, the trial began.

„I managed to set barriers so that no one would offend me“

In April 1978, Myroslav Marynovych was sent to the stockade in a Stolypin car. „I did not know where I was being taken. But I understood that I was taken to the East“. During transportation, he was in several transit prisons. Myroslav Marynovych faced the first moral challenges with escorts and criminals during the transporting. 

Myroslav Marynovych soon arrived at Camp №36 in the village of Kuchyno, Perm Oblast. There he met Semen Hluzman, who „supported my spiritual health“. Semen Hluzman told him that all members of the Helsinki Group have been nominated for the Nobel Peace Prize. Mr. Myroslav „was a neighbour“ of Ihor Kalynets in the prison camp, their beds were next to each other. 

„Life in the camp began with a struggle“

Mr. Myroslav immediately took part in the Decade of Struggle Against Soviet Imperialism - prisoners wrote letters to prosecutors about the Soviet system. Also, the letters were sent abroad. They were about life in the prison camp.

The camp prisoners were multinational. But most of them were Ukrainians. Also, among the prisoners there were different ideological views (monarchical, nationalist, communist and others). However, political prisoners tried to stay in the group. Even Christmas was celebrated by both Catholics and Orthodox all together. 

Myroslav Marynovych recalls that there was an unspoken rule in the camp - to speak contemptuously with the administration. However, this rule was changed by a Ukrainian political prisoner, Zenoviy Krasivskyi. He began to speak freely and politely to the administration, „trusting himself“. Since then, Myroslav Marynovych has changed his mind, remembering his faith in himself. 

From April 1984, Myroslav Marynovych was in exile in the village of Saralzhyn, Uyilskyi district, Aktiubinska Oblast, Kazakhstan, where he was preceded by Valeriy Marchenko and Zoryan Popadiuk. Mr. Myroslav worked as a carpenter on a local state farm. And there he was given „his first home.“ Two years later, his current wife, Liubov, moved in with Myroslav Marynovych. 

In March 1987, Myroslav Marynovych was released before the sheduled date. 

In 1991, he was rehabilitated. 

Myroslav Marynovych now lives in Lviv and works as a vice-rector for the appointment and mission of the Ukrainian Catholic University.