Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Наталія Лелюх Natalia Leliyukh (* 1974)

• народилась 3 січня 1974 року в місті Ніжин Чернігівської області

• у 1981–1989 роках навчалась у середній загальноосвітній школі №3 м. Ніжина

• 1989 рік — вступила до Ніжинського медичного училища

• 1991–1999 роки — навчання у Національному медичному університеті імені О. О. Богомольця

• у 1999–2004 роках проходила інтернатуру за спеціальністю «акушер-гінеколог» та працювала у страхових компаніях на посадах від нічного координатора до начальника експертного відділу

• у 2008–2022 роках працювала в приватних медичних клініках «Добробут», «Оберіг», «Медичний центр святої Параскеви»

• у 2012 році заснувала «Жіночий клуб Наталії Лелюх»

• 2013 року брала участь у Революції гідності, надавала медичну допомогу протестувальникам

• від 2014 року долучалась до волонтерських ініціатив благодійних фондів «Свої», «Відчуй» та «Волонтерська сотня Україна-Світ»

• 2018 року вийшла друком її науково-популярна книга «Відверта розмова про жіноче здоров’я»

• від березня 2022 року здійснює виїзди як лікарка-волонтерка у складі поліцейської та гуманітарної місії, що надає першу допомогу мешканцям деокупованих українських міст і сіл

• з 2023 року працює у клініці академіка Грищенка «РІД»

Спеціалістка із жіночого здоровʼя, літераторка, блогерка, лекторка і волонтерка Наталія Лелюх багато років бореться з невіглаством. Вона популяризувала принципи доказової медицини, вивела в публічне поле обговорення необґрунтованих призначень лікарських засобів і встала на захист прав пацієнток. Була медикинею на Майдані під час Революції гідності, а після початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну стала універсальною лікаркою у складі поліцейської та гуманітарної місії, що надає першу допомогу мешканцям деокупованих українських міст і сіл.

Батьки

Наталія Миколаївна Лелюх (у дівоцтві Доценко) народилась 3 січня 1974 року в місті Ніжин Чернігівської області. 

Мама, Параска Василівна, працювала рентген-лаборанткою у Ніжинській міській лікарні. Її сім’я раніше мешкала в Батурині й зазнала політичних репресій від радянської влади. «Прадіда розстріляли більшовики, коли прийшли. І двох братів старших розстріляли, а прабабуся з двома доньками втекла в сусіднє село, Митченки, де вони <…> два чи три роки ховалися в когось знайомих в землянці».

Батько, Микола Кузьмович, начальник конструкторського бюро заводу «Ніжинсільмаш», був винахідником, раціоналізатором і бібліофілом. «Батько дуже любив книги. Він збирав книжки, був підписаний на всі можливі… де можна було щось купити, де щось поміняти на макулатуру». Пані Наталія дуже рано навчилась читати і перейняла батькову пристрасть до книжок та читання.

Школа, музика та легка атлетика

У 1981 році вона вступила до Ніжинської загальноосвітньої школи №3, де навчалось багато дітей військовослужбовців, оскільки поруч були розташовані дві великі військові частини. «Кругом була тільки російська мова, і, відповідно, в школі була у нас також тільки російська мова <…> українська була як факультатив». Сім’я Наталії Лелюх була російськомовною, українську в школі вона не вивчала. Російською захоплювалась через вчительку, яка підтримувала перші письменницькі спроби учениці та мотивувала до навчання. «Вона була дуже до мене прискіплива, вона ставила мені погані оцінки тільки тому, що вона казала: “Ти можеш краще, ти можеш більше”». Відмінниця Наталія Лелюх у школі мала репутацію бунтарки з незадовільною поведінкою. Вона не відвідувала уроки, які вважала нецікавими і не вартими витраченого на них часу. «Коли батька викликали в школу, він, звичайно, дуже сміявся після таких зборів і казав: “Все нормально, рости далі”». 

Окрім літератури, пані Наталія цікавилась музикою та спортом. Найцікавішим предметом у музичній школі вважала музичну літературу. «Мені було цікаво слухати музику, мені було цікаво читати про музику, читати, як цю музику писали». Батьки радили продовжувати музичну освіту після закінчення школи, але дочка прийняла інше рішення.

«Я ніколи не мріяла бути лікарем»

Після закінчення восьмого класу вона несподівано для себе самої вступила до Ніжинського медичного училища (тепер Ніжинський медичний коледж). «Я ніколи в житті себе не бачила лікарем, вообщє не про мене було, але я не хотіла йти в школу». Пані Наталія провчилась в училищі два роки і вступила до Національного медичного університету імені О. О. Богомольця, обравши медицину через «відчуття дотичності до чогось неймовірно великого», яке вона пережила під час навчальної практики, коли вперше асистувала на операції. «Я марила хірургією <…> ти бачиш, що ти зробив і як це вплинуло на людину, ти бачиш результат своєї роботи». Наталія Лелюх мала високі оцінки, написала студентську наукову роботу, яку захистила на кафедрі Олександра Шалімова, одного із засновників української хірургічної школи, проте через системну корупцію не змогла отримати місце хірурга. За можливість отримати місце асистента на кафедрі університету вона мала би заплатити 10 тисяч доларів. Таких грошей у неї не було, тому вона обрала акушерство та гінекологію як спеціалізацію, дотичну до хірургії.

«Я б не хотіла там вчитися другий раз <…> нас не вчили тому, що треба було вчити, і у нас було купа втраченого часу на кафедрах, які були абсолютно непотрібними».

Пологові будинки, приватні клініки та страхові компанії

Від 1999 року пані Наталія працювала в державних пологових будинках, страхових компаніях та приватних клініках, спробувала себе на різних адміністративних посадах, зареєструвала три патенти на винаходи і стала відомою спеціалісткою з жіночого репродуктивного здоров’я. Її принциповість в дотриманні протоколів доказової медицини, небажання призначати препарати з недоведеною дією, публічне обговорення необґрунтованих призначень інших лікарів та захист прав пацієнток зробили пані Наталію революціонеркою в галузі акушерства та гінекології. Свою позицію Наталія Лелюх регулярно транслювала не тільки під час прийомів та публічних виступів, а й на сторінках блогів і в соціальних мережах. «Наше невігластво, оці міфи навколо медицини, поліпрагмазія — це коли одному пацієнту одразу 12 препаратів <…> коли бачила це на прийомі, мені ставало страшно за нас за всіх. Як ми виживем? І я пішла про це писати з певним гумором, з певними піддьовками, сарказмом, можливо. І вони почали читати». 

Театр і революція

Окрім громадської діяльності та самовдосконалення в професії, Наталія Лелюх захоплювалась театром і відвідувала вистави українських та російських театрів. «З’явився театр, театральна студія колишнього чоловіка. І там займалася, шила костюми, писала синопсиси, перекладала <…> займалася культурно-літературним світом. І я не була в контексті України». Помаранчева революція 2004 року й сама ідея розв’язання політичних конфліктів шляхом революції викликала нерозуміння і впевненість у тому, що існує інший шлях. «Я не розуміла мети цих людей, і я не розуміла способу, яким вони це намагаються досягти <…> я закрилася, навіть не намагалася для себе щось з’ясувати».

Згодом зміна особистих поглядів пані Наталії, за її спостереженням, збіглася з трансформацією політичної позиції українського театрального середовища.

«Жіночий клуб»

Просвітницькі дописи пані Наталії у соцмережах стали фундаментом її «Жіночого клубу». Перше засідання відбулось 2012 року у відповідь на численні прохання пацієнток та читачок про публічні лекції. Успіх київських зустрічей змусив замислитись про програму наступних лекцій і технічне забезпечення. Згодом засідання стали виїзними: обласні центри України, Білорусь, Молдова, Грузія, Польща, Швеція. «“Жіночим клубом” я йду через пацієнта, тобто я намагаюся навчити пацієнтів задавати незручні запитання лікарям. Тому що лікарів вчити важче, а пацієнтів простіше <…> у них є мотивація, у них є їхнє здоров’я, і їм важливо вижити».

Матеріали, що були представлені на засіданнях «Жіночого клубу» стали у пригоді під час написання науково-популярної книги «Відверта розмова про жіноче здоров’я», яка була видана в Україні 2018 року. На кілька років раніше вона мала би вийти друком в Росії, але через політичні події 2014 року, в тому числі анексію Криму та збройне захоплення частини східних територій України російськими військами авторка відмовилась від співпраці з російським видавцем і сплатила штраф видавництву.

Медики на Майдані

Революція гідності справила на пані Наталію інше враження, аніж Помаранчева. У ніч на 1 грудня 2013 року, після силового розгону студентів на Майдані, пані Наталії зателефонував її знайомий, імунолог Борис Донськой, який підтримував студентський протест. «Чую такий приглушений голос каже: “Наташа, мене везуть в автозаку. Скоріш за все, у мене перелом ноги. Куди привезуть — потім подзвоню скажу або скину есемеску. Спасіть мене”. <…> Ми знаходимо Борю в КПЗ [ізолятор тимчасового тримання] на Подолі, ми його звідти витягуємо <…> і на другий день я вже пішла на Майдан, тому що я зрозуміла, що щось відбувається таке, до чого не те що треба бути дотичним, а треба зрозуміти, що там і чим я можу там допомогти».

Спочатку пані Наталія готувала їжу в Михайлівському Золотоверхому монастирі, який надав прихисток травмованим протестувальникам. А коли на Майдані формувались бригади медиків, стала до чергування разом із другом, Костянтином Мадоновим (нині покійним). «В нас була така бригада — гінеколог і стоматолог».
 

«Все почалося з війни»

У 2014 році, коли після початку російської збройної агресії до Києва стали приїжджати вимушені переселенці з Донецької та Луганської областей, волонтерська діяльність пані Наталії, яка раніше фокусувалась на допомозі онкологічним хворим та медичному персоналу хоспісів, розширилась до співпраці з благодійним фондом «Свої», що опікувався переселенцями. Вона увійшла до наглядової ради фонду. Згодом у ньому з’явились напрями паліативної допомоги та тактичної медицини, а з початком пандемії коронавірусної хвороби фонд став найбільшим українським хабом кисневих концентраторів та іншого обладнання дихальної підтримки, яке безкоштовно надавали хворим.

Команда Уляни Супрун

2016-й став роком остаточного переходу всіх публічних комунікацій пані Наталії на українську мову. Цього ж року вона розпочала співпрацю в ролі позаштатного експерта Національного центру здоров’я України із командою Уляни Супрун, виконувачки обов’язків міністра охорони здоров’я України у 2016–2019 роках, яка розпочала реформу медичної системи. «Професіоналізм, порядність і патріотизм — це те, що було в команді пані Уляни. <…> Уляну не любили і реформи не любили, тому що треба мінятися. А дорослі люди міняються дуже складно. <…> Я не можу сказати, що не на часі ці реформи. Їх треба продовжувати робити».

2022. «Коли звільнили Бучу»

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Наталія Лелюх із волонтеркою Татою Кеплер сортували та розподіляли медичну гуманітарну допомогу, що надходила від знайомих, і закуповували аптечки для військових. А наприкінці березня, одразу після звільнення Бучі, разом із поліцією та військовими здійснили перший виїзд на деокуповані території. «Ще там нікого не було, ще трупи лежали на дорозі <…> на другий день ми вже повезли ліки». І коли волонтерки побачили, що медична допомога місцевим жителям запрацювала, вони замислились: «А за Гостомелем що відбувається? Бо там маленькі села. І ми поїхали». Це була спільна місія патрульної поліції, яка оглядала звільнені території, та гуманітарної медичної ініціативи двох волонтерок, які за рік спільної роботи привезли ліки та надали необхідну медичну допомогу жителям деокупованих міст і сіл Київської, Чернігівської, Харківської, Миколаївської, Херсонської та Донецької областей.

2023-й та майбутнє

Пані Наталія продовжує працювати в клініці репродуктивного здоров’я, проводить публічні лекції та засідання «Жіночого клубу», готує до видання наступну книгу і працює над новим ютуб-проєктом. Мрія Наталії Лелюх — створити школу післядипломної освіти лікарів, у якій вона буде вчити вчитися та опановувати навички, які знадобляться медичним працівникам у роботі на звільнених територіях. Там вони, як і пані Наталія, мають на найближчі роки стати універсальними лікарями.