Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Андрій Куликов Andrii Kulykov (* 1957)

• народився в Києві 27 вересня 1957 року

• у 1964–1974 роках навчався в загальноосвітніх школах № 57 та № 92 м. Києва

• 1979 року закінчив факультет міжнародних відносин та міжнародного права Київського державного університету імені Тараса Шевченка за спеціальностями «фахівець з міжнародних відносин; референт-перекладач англійської мови»

• у 1979–1992 роках — кореспондент, завідувач відділу, заступник головного редактора пропагандистської англомовної газети УРСР «News from Ukraine» (Київ)

• від 1988 року — член Народної спілки сприяння перебудові, член комітету Товариства української мови імені Тараса Шевченка та заступник голови Київської крайової організації Народного руху України за перебудову

• у 1992–1995 роках — продюсер, старший продюсер радіо Української служби BBC (Лондон, Велика Британія)

• у 1996 році — виконувач обовʼязків головного редактора, заступник головного редактора новин телеканалу «ММЦ-Інтерньюз»

• у 1997–1998 роках — випусковий редактор, заступник директора «Телевізійної служби новин» телеканалу «1+1»

• протягом 1998–2000 років — шеф-редактор і ведучий ефірів на «Новому каналі», автор-ведучий телепрограми «Нічна драматургія» на телеканалі СТБ

• у 2000–2005 роках — продюсер радіо Української служби BBC (Лондон, Велика Британія)

• 2007–2016 роки — ведучий політичного ток-шоу «Свобода слова» на телеканалі ICTV

• 2013 року став співзасновником «Громадського радіо», з вересня 2015 року очолює його правління

• з 2017 року — голова ГО «Комісія з журналістської етики»

Шанувальник і популяризатор української мови та культури Андрій Куликов є одним з найдосвідченіших журналістів України, який очолював служби новин, працював в Українській службі BBC, вів політичні ток-шоу на центральних каналах українського телебачення та відомі дебати на стадіоні між Петром Порошенком і Володимиром Зеленським. Він створив і очолив незалежну радіостанцію та опікувався дотриманням стандартів журналістики в українських ЗМІ як голова Комісії з журналістської етики.  

Українська від бабусі

Андрій Вікторович Куликов народився в Києві 27 вересня 1957 року в сім’ї Віктора та Зої Куликових. Батько працював викладачем в Київському інституті інженерів цивільної авіації, мама — на міжміській телефонній станції. 

Пан Андрій рано навчився читати, і бабуся, акторка та дикторка «Українського радіо» Ніна Савицька, часто дарувала онукові книжки українською мовою. «“Карлсона” я вперше прочитав українською, вважаю, прекрасний був переклад Ольги Сенюк, а там прочитав Нестайка і так далі». Завдяки читанню та спілкуванню з бабусею та її колегами пан Андрій опанував українську мову. 

Учень двох відомих київських шкіл

Київська загальноосвітня школа № 57, до якої пішов першокласник Андрій Куликов, була відома нестандартним на той час підходом до викладання іноземної мови: англійську, яка згодом стала «робочим інструментом» пана Андрія, вчили вже з першого класу, історію та географію викладали виключно англійською. Сильними були позиції і російської мови — тут вчителювала Аріадна Щербицька, дружина Володимира Щербицького. У класі пана Андрія з 40 учнів лише п’ятеро знали українську мову.

Після восьмого класу Андрій Куликов перейшов до іншої знакової школи — № 92 з українською мовою викладання та особливою атмосферою. «Атмосфера Колегії Павла Ґалаґана… Нині в цьому будинку — Національний музей літератури. А бібліотека залишилася в тому самому вигляді, в якому була. І, звичайно, не всі, але ті, хто хотів взяти звідти додаткові знання про Україну, про нашу історію, — була змога це взяти».

Школа імені Франка на вулиці Леніна

Школу № 92, в якій вчилось багато дітей українських дисидентів, під час навчання пана Андрія намагались закрити. У класі з Андрієм Куликовим навчались сини Миколи Руденка та Гелія Снєгирьова. «Приходиш вранці на навчання і бачиш, що твій однокласник у пригніченому стані. Запитуєш, і виявляється, що до його батька вночі приходили з обшуком, а іншого разу не просто з обшуком приходили, а ще й забрали». 

Пан Андрій був свідком візитів до школи спеціальних комісій, що вилучали або готували до знищення видання, «які не збігалися із великодержавною шовіністичною політикою тодішнього Радянського Союзу». Але вчителі та бібліотекарі підміняли книги пропагандистськими брошурами, а врятовані примірники забирали додому або виносили у двір сусіднього будинку. «І я, і дехто ще із мешканців нашого будинку, коли бачать це, ми вискакуємо, ми перебираємо ці книжки <…> все розходилось по домашніх бібліотеках». 

«Вчитися, скільки потрібно, а там видно буде»

Після перемоги в профільній міській олімпіаді пан Андрій вступив на факультет міжнародних відносин та міжнародного права Київського державного університету імені Тараса Шевченка, а потім і до аспірантури. Проте науковцем так і не став. Працюючи над дисертацією, він зміг видати лише одну статтю за темою роботи. «Мені стало огидно, бо я зрозумів, що я більше такого писати не можу. Тому що я критикував їх за те, в чому мої думки з ними практично збігалися. Я написав заяву і пішов з аспірантури».

«News from Ukraine»

Ще під час навчання в аспірантурі Андрій Куликов знайшов першу роботу в журналістиці. У 1979 році він отримав посаду кореспондента відділу пропаганди газети «News from Ukraine». «Видання призначалося для англомовної аудиторії переважно українського походження в різних країнах світу, але насамперед в Сполучених Штатах Америки і Канаді, яку потрібно було переконувати в тому, що радянський спосіб життя — це той, до якого треба прагнути». Із приходом до влади Михайла Горбачова й початком політичних та економічних реформ у Радянському Союзі пан Андрій разом із колегами «перебудував» газету: зробив пропагандистське видання інформаційним.

Політичний експеримент

Наприкінці 1980-х років Андрій Куликов, тоді член Комуністичної партії Радянського Союзу, натхнений ідеями демократизації суспільства, спробував себе у політиці. 1988 року був активним членом Народної спілки сприяння перебудові (НССП), яку створили прихильники незалежності України. Спілка проіснувала недовго, оскільки тоді в Києві вже почав розбудовуватись Народний Рух України (Рух), метою якого була боротьба за державну незалежність і відродження української нації. Щоби не розпорошувати сили, спілчани вирішили розпустити НССП і вступили до лав Руху. Тоді ж пан Андрій взяв участь у перших виборах народних депутатів СРСР 1989 року. «Я не був обраний народним депутатом, але мене обрали депутатом Ленінської районної ради Києва». Для Андрія Куликова це стало експериментом, завдяки якому він зміг перевірити свою спроможність втілювати в життя проголошені ідеї та впливати на події.

Товариство української мови

У той же час пан Андрій, який вважав розвиток української мови та культури одним зі шляхів здобуття незалежності, став членом оргкомітету Товариства української мови імені Тараса Шевченка, першої української масової громадсько-політичної організації. Товариство дбало про законодавче закріплення статусу державної мови, займалось просвітницькою діяльністю та популяризувало культуру. «Їздили ми і ходили по багатьох трудових колективах, там людям розповідали про справжні події з історії України, про наших літераторок і літераторів, які були або забуті, або репресовані, або заборонені». 

Водночас Андрій Куликов розглядав національне відродження як шанс для «спотвореного в Радянському Союзі соціалізму» набути гуманного обличчя.

Українська служба BBC: принципи, що працюють

1991 року Україна здобула незалежність, і це призвело до змін у різних сферах, включно з медіа. У Великій Британії тоді прийняли рішення вести радіомовлення не тільки російською, як це було за часів Радянського Союзу, а й українською мовою. Тому британське Міністерство закордонних справ організувало семінар, на який запросили журналістів, що добре володіли українською і англійською мовами. Після успішного проходження іспиту чотирьом учасникам, серед яких був і Андрій Куликов, запропонували контракт на роботу в BBC. «Коли я опинився в BBC і в Британії, для мене найцінніше було не тільки ті практичні знання, які я у них здобував, а вони були, але підтвердження того, що ті принципи, які ми виборювали в той час в Україні — і в останні роки радянського режиму, і в перші кілька місяців незалежної України, і потім, — звичайно, ці принципи, виявляється, можуть працювати».

Робота в Лондоні тривала близько трьох з половиною років. У 1995-му пан Андрій повернувся до Києва, а у 2000-му знов погодився на пропозицію BBC.

Телевізійна журналістика

По поверненні до Києва Андрій Куликов зосередився на телевізійній журналістиці: виконував обов’язки головного редактора у Міжнародному медіацентрі «Інтерньюз», керував службою новин на телеканалі «1+1», був шеф-редактором на «Новому каналі».

Протягом 1997–1998 років під час роботи на «1+1» він стикнувся зі спробами контролю та впливу на зміст новин з боку політичних діячів. Вадим Рабінович (проросійський політик, бізнесмен), який не був власником каналу, наказав не згадувати в новинах опозиційних політиків, серед яких були Юлія Тимошенко та тодішній голова Верховної Ради Олександр Мороз. Попри цей тиск, вже через дві години новина про Тимошенко з’явилася в ефірі, бо пан Андрій не міг проігнорувати важливу політичну подію. Наступного дня його було звільнено. За кілька місяців ситуація повторилась: після поновлення на посаді Андрій Куликов та очолювана ним служба новин оприлюднила серію важливих повідомлень про Олександра Мороза. І пана Андрія знову звільнили з посади директора.

Українські революції. «Був серед мітингувальників, але не мітингував»

І у 2004-му, і в 2013 році Андрій Куликов був на Майдані, але не як учасник протестів, а як журналіст. Під час Помаранчевої революції він готував репортажі для BBC, а за дев’ять років — для «Громадського радіо». «1 грудня 2013 року, коли в Києві була оця 500-тисячна, а хтось каже мільйонна демонстрація <…> ми вийшли до ефіру завдяки радіостанції “Європа Плюс”, котра, ризикуючи, віддала нам свою частоту з формулюванням “на стільки часу, скільки ви зможете”». Від того дня «Громадське радіо», незалежна розмовна радіостанція, співзасновником і головою правління якої став пан Андрій, проводило прямі ефіри і щодня працювало на Майдані.  

«Громадське радіо»

Ідея створення радіостанції належала Андрію Куликову. Він, тоді відомий телевізійний ведучий політичного ток-шоу «Свобода слова», у відповідь на запити журналістів, які потерпали від тиску з боку влади і не могли повноцінно виконувати свої обов’язки, запропонував створити радіо як платформу для дискусії. Пан Андрій вважав дискусію дієвим інструментом для збору інформації та спроби впливу. В ефективності дискусій він неодноразово переконувався під час телемостів між Києвом та Донецьком у 2014–2015 роках.

Для запису подкастів, з яких розпочалась історія «Громадського радіо», співзасновники власним коштом купили кілька диктофонів. Перша передача вийшла в ефір на День Незалежності України 2013 року. У 2023 році пан Андрій вважає «Громадське радіо» «не загальноукраїнським за географією, але загальноукраїнським за значенням».

Викладач Маріупольського університету

Бажання поділитись практичним журналістським досвідом і зробити свій внесок у «лагідну українізацію» Маріуполя, який тривалий час був мішенню російської пропаганди, змотивувало Андрія Куликова викладати журналістику в Маріупольському державному університеті. У 2012 році він вважав це своїм обов’язком. «Тепер робота в цьому евакуйованому і потрощеному, пошматованому росіянами університеті — це так само обов’язок, тільки уже з дещо іншим наповненням».