Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Павло Козленко Pavlo Kozlenko (* 1970)

• народився 17 червня 1970 року в Одесі

• 1987 року вступив в Українську державну академію зв‘язку

• 1988 року почав військову строкову службу в Молдавській РСР

• 1996 року закінчив Українську державну академію зв‘язку, здобувши фах інженера електрозв’язку

• 2009 року захистив кандидатську дисертацію

• у 2010–2023 роках очолював Музей Голокосту в Одесі

• 2010 року здобув освіту юриста цивільного права та підприємництва в Одеській національній юридичній академії

• 2011 року видав книжку про Балтське гетто «Довга дорога літа…»

• у 2011–2022 роках обіймав посаду віце-президента Благодійного фонду «Пам’яті жертв нацизму»

• 2022 року видав книгу про життя балтських євреїв «Балта — місто з мого дитинства»

• 2023 року очолив ГО «Одеський центр дослідження Голокосту»

• зараз працює над відкриттям одеського музею геноцидів «Територія пам’яті»

You can find the English-language version below

Павло Козленко — нащадок євреїв, які вижили в Балтському гетто. Усвідомив себе євреєм у вже дорослому віці, коли почав досліджувати родинну історію. Здобув освіту інженера зв‘язку, але зрештою вирішив присвятити життя дослідженню Голокосту і збереженню пам’яті про цю трагедію. Після повномасштабного вторгнення зрозумів, що формула «ніколи знову» не працює, і зараз вчиться розповідати про геноциди тоталітарних держав так, щоби справді їм запобігти. 

З родини балтських євреїв і радянської інтелігенції 

Павло Юхимович Козленко народився 17 червня 1970 року в Одесі, у родині сантехніка та медичної працівниці. Радянський Союз тоді саме входив у період «застою» — кризи, що торкнулася всіх сфер радянського життя. Трагедія Голокосту в цій державі лишалася цензурованою темою.

У дитинстві пан Павло проводив багато часу в дідуся з бабусею в Балті (Одеська область). Це місто колись було штетлом (єврейським поселенням), тому на початку ХХ століття в ньому жили переважно євреї. У пізньорадянський період, кількадесят років після Голокосту, що забрав життя багатьох балтських євреїв, про колишній штетл нагадував єврейський район міста — Червоний Яр. Саме там і жили батьки матері Павла Козленка. Вони були євреями й переважно розмовляли їдишем. Їхній побут зберігав риси традиційного для євреїв ладу. «Со стороны мамы моей это все были ремесленники, такие вот местечковые евреи-ремесленники, которых мы с вами видим в фильмах <...> как мы видим в кино про еврейскую жизнь до войны, до Второй мировой войны, хотя это было уже после войны, то, что я рассказываю, но какие-то нити сохранились». Згодом, дідусь емігрував і помер 86-річним у Нью-Йорку.

У шкільні роки Павло Козленко став проводити більше часу з дідусем із боку батька — Олександром Яковичем. Батькові предки були радянськими інтелігентами: Олександр Козленко пропрацював усе життя у сфері освіти — викладав історію, був директором школи, неодноразово ставав депутатом Центральної районної ради Одеси. Його дружина очолювала кафедру практики  в медичному училищі. За часів перебудови пан Павло радо слухав людей, які збиралися вдома в бабусі з дідусем і обговорювали актуальні книжки.

Родинний досвід Другої світової війни

Павлові Козленку пощастило знати не тільки своїх дідусів та бабусь, а й прародичів із боку матері. Під час нацистської та румунської окупації вони були в Балтському гетто. Там загинули всі брати одного з прадідів, але він та його дружина вижили й урятували своїх п’ятьох дітей. Інший прадід після визволення з гетто вирушив на фронт, але ніколи про це не розповідав. Про цей його досвід Павло Козленко вперше дізнався в десятирічному віці. «Років там в десять в містечке Балта ремонтували хату й знесли печь, яка там стояла, стара, і в цій печі знайшли таку пачку “благодарностей” від Сталіна за війну, й тоді я впізнав, що він робив на фронті, й потім я уже знайшов його документ на медаль “За боевые заслуги”, и там было описано, як він на подводе, підвозив снаряди, десь в Маньчжурії».

Прабатьки з боку батька теж були євреями. Вони евакуювалися з Одеси до Ростовської області, де їх розстріляли під час нацистської окупації.

Обидва дідусі пана Павла — учасники війни. Материн батько долучився до радянського війська після звільнення Балти і в’язнів місцевого гетто, а бáтьків пішов на фронт раніше, в січні 1943-го, брав участь у низці радянських наступальних операцій і дійшов до Берліна.

Згодом досвід родини відобразиться на діяльності пана Павла. « Я просто на каком-то этапе сказал, что ну кто-то должен быть адвокатом тех, кто за себя не может постоять, их убили, расстреляли. Моя семья потеряла 50 человек. 50 человек расстреляли, сожгли, убили. Мой прадед, отец моей бабушки, был сожжен тут, в Одессе, на пороховых складах. То есть я просто понимал, что я должен на каком-то этапе сделать, как говорят евреи, “мицву”, доброе дело, в данном случае в память об этих людях, и я считаю, что я это сделал».

Усвідомлення єврейськості

Завдяки родині, в якій відзначали релігійні свята, готували деякі традиційні для єврейської кухні страви та розмовляли їдишем, пан Павло розумів, що належить до іншої національності, але на розвиток відчуття причетності до єврейської спільноти пішов час. «Когда мы отмечали какие-то праздники, я считал, что они все евреи, а я нет, вот я просто с ними отмечаю праздники». 

Перші думки про свою національну приналежність з’явилися в Павла Козленка під час виїзду родичів із Радянського Союзу в 1976–1978 роках через суспільний антисемітизм і проблеми з працевлаштуванням. «Когда моя тетя приходит [на співбесіду] и ей там говорят: “Да, нам нужен человек, приходите, принесите документы”. Она приходит, приносит документы, смотрят, что она еврейка, говорят: “Извините, уже вакансия занята” <…> Но, опять же, я считал, что это не я, это все они, это как бы не я».

Дискримінацію на собі пан Павло відчув дещо пізніше, 1987-го, вступаючи до Одеського електротехнічного інституту зв’язку. На письмовому іспиті з математики, яку він знав на відмінно, урізали оцінку, а на усному екзаменатори були особливо прискіпливими. «Вдруг я получаю 4 по математике письменно, представляете, для меня это был шок. <...> Экзамен по физике, устный. И, чтоб вы понимали, наверное, минут 40 меня там просто расстреливали и не смогли расстрелять». Схожа ситуація сталася з однокласницею Інгою Шпольберг, яка не змогла вступити в університет, попри шкільну золоту медаль.

Особливе ставлення було й в армії, куди Павла Козленка забрали після року навчання в університеті. «Там, в армии, как раз знали, что я еврей, больше, чем я, знали, что я еврей по моей внешности, но там была такая позиция: все, кто с Одессы, — все были евреи». 

Після закінчення служби Павло Козленко повернувся до навчання й 1996 року здобув освіту інженера зв’язку. Навчальний шлях не був безхмарним: його двічі виганяли за поведінку, а потім поновили на заочне відділення, де він і довчився. 

Утім, за спеціальністю пан Павло не працював: пішов у сферу бізнесу. Через розуміння потреби правового самозахисту в цій галузі вступив у юридичну академію, яку закінчив 2010 року. Паралельно став займатися просвітницькими  проєктами про Голокост. Ця робота стала поштовхом для вступу в аспірантуру з філософії. «В перспективе, учитывая чем я занимаюсь сегодня, то, конечно, ученая степень даёт статусность. <…> Что даёт тебе аспирантура? Она даёт тебе умение мыслить».

Одеський музей Голокосту

У серпні 2009 року пан Павло прийшов у новостворений асоціаціацією євреїв —колишніх в’язнів гетто і концтаборів музей Голокосту в Одесі, щоб подарувати написану разом з одним із членів асоціації книжку про Балтське гетто. Тогочасний музей займав невелике приміщення, де експонували  вирізки зі старих газет та ксерокопії документів. «Я посмотрел музей и вышел оттуда расстроенный и больной, потому что я думаю: неужели в Одессе, в которой погибли 200 000 евреев, нельзя создать нормальный какой-то музей более-менее?». Пан Павло запропонував асоціації співпрацю на волонтерських засадах. Спершу він склав концепцію музею, а 2010 року його очолив і переформатував, аби привабити молоду й закордонну аудиторію.

Через дослідження єврейської спадщини в релігію

До юдейства Павло Козленко прийшов поступово, вже 35-річним.

Працюючи в музеї Голокосту, він приєднався до асоціації євреїв — колишніх в’язнів гетто та концтаборів і ще більше інтегрувався в єврейську спільноту. Тому заглиблення в релігію відбувалося разом із культурно-соціальною діяльністю. «Издавая какие-то книги про Холокост, начинаешь выяснять какие-то тонкости религии. Пишешь книги про еврейское наследие — начинаешь заниматься тонкостями религии, это всё выясняешь, изучаешь». Утім, Павло Козленко не вважає, що йому вдалося освоїти всі тонкощі єврейського релігійного життя. «Я украинский еврей, одним словом», — каже він.

Важливим довколарелігійним проєктом був судовий процес за будівлю колишньої Савранської синагоги у Балті. Павло Козленко і єврейська громада Балти судилися з телекомунікаційною компанією «Укртелеком». Будівлю вдалося викупити, зараз її відновлюють.

Зараз Павло Козленко — радник рабина Вольфа з питань культури та пам’яті про Голокост. Вони займаються культурними проєктами, яким сприяє рабин.

«Ніколи знову» більше не працює 

За два тижні до повномасштабного вторгнення Росії в Україну пан Павло почав готуватися до великої війни. Розчистив підвал у своєму будинку, зробив запаси питної води, палива, підготував генератор. Сусіди не вірили в реальність загрози й іронічно підсміювались, а він згадував прадідуся. «Я всегда вспоминал моего прадедушку, который, когда началась война, Вторая мировая, когда все евреи эвакуировались, он сказал: “Мы никуда не поедем, я был с немцами в плену в Первую мировую войну, они нас, евреев, не тронут”. И когда оккупанты зашли — его убили первым».

Після початку повномасштабного вторгнення Павло Козленко і його колеги почали займатися закупівлями для українських військових.

«В 23-м году я для себя понял, что вот то, что мы говорили “никогда больше”, не работает и мы должны поменять парадигму нашей мысли». З цим розумінням пан Павло залишив музей Голокосту й очолив нову громадську організацію —  “Одеський центр дослідження Голокосту”, в якій почав працювати над Музеєм геноцидів. Його основна ідея —  продемонструвати, до чого призводить зло в тоталітарних державах, і захопити ширшу аудиторію за рахунок репрезентації геноцидів різних народів, що проживають на території України, — Голокосту, Голодомору, геноцидів ромів, кримських татар і вірмен, а також геноциду, який вчиняє Росія в Україні сьогодні. Заплановано створити молодіжний простір з двома майданчиками: один для експозицій та обговорень, інший — бібліотека з тематичною літературою. 

Зараз Павло Козленко живе в Одесі з родиною й готується до відкриття музею геноцидів.

________________________________________

Pavlo Kozlenko is a descendant of Jews who survived the Balta Ghetto. He discovered his Jewish identity as an adult when he began researching his family history. Although trained as a telecommunications engineer, he ultimately decided to dedicate his life to studying the Holocaust and preserving the memory of this tragedy. After the full-scale invasion, he realized that the formula “never again” no longer worked, and he is now learning how to communicate the stories of genocides by totalitarian states in a way that would truly prevent them.

From a family of Balta Jews and Soviet intelligentsia

Pavlo Kozlenko was born on June 17, 1970, in Odesa, into a family of a plumber and a medical worker. At the time, the Soviet Union was entering the “Era of Stagnation” — a period of crisis that affected all spheres of Soviet life. The tragedy of the Holocaust remained a censored topic in the USSR.

As a child, Pavlo spent much time with his grandparents in Balta (Odesa region). This town was once a shtetl (a Jewish settlement), so, at the beginning of the 20th century it was predominantly inhabited by Jews. In the late Soviet period, decades after the Holocaust had claimed the lives of many Jews in Balta, the Jewish district of the city, Chervonyi Yar, was a reminder of the former shtetl. This is where Pavlo Kozlenko‘s maternal grandparents lived. They were Jewish and primarily spoke Yiddish. Their way of life retained features of the traditional Jewish customs. “On my mother‘s side, they were all artisans, those small-town Jewish craftsmen you see in films … the way pre-war Jewish life is shown in movies, before World War II. Although what I’m talking about was already after the war, but certain threads were preserved.” Later, Pavlo‘s grandfather emigrated and passed away at the age of 86 in New York.

During his school years, Pavlo Kozlenko began spending more time with his paternal grandfather, Oleksandr Yakovych. His father‘s ancestors were Soviet intellectuals: Oleksandr Kozlenko devoted his entire life to education — teaching history, serving as a school principal, and repeatedly being elected as a deputy to Odesa’s Tsentralnyi District Council. His wife headed the department of practical training at a medical school. During the Perestroika era, Pavlo enjoyed listening to people who gathered at his grandparents‘ home to discuss contemporary books.

Family experience of the Second World War

Pavlo Kozlenko was fortunate to know not only his grandparents but also his great-grandparents on his mother‘s side. During the Nazi and Romanian occupation, they were imprisoned in the Balta Ghetto. All the brothers of one great-grandfather perished there, but he and his wife survived and saved their five children. Another great-grandfather, after being liberated from the ghetto, went to fight in the war but never spoke about his experiences. Pavlo first learned about this at the age of ten. “When I was about ten, they were repairing a house in Balta and dismantled an old stove. Inside, they found a stack of ‘commendations’ from Stalin for the war, and that’s when I learned what he had done on the front. Later, I found his certificate for the Medal ‚For Battle Merit,‘ which described how he transported ammunition in a horse-drawn wagon somewhere in Manchuria.”

His paternal great-grandparents were also Jews. They evacuated from Odesa to the Rostov region, where they were executed during the Nazi occupation.

Later, his family‘s experiences would shape Pavlo’s work. “At some point, I simply said that someone has to be the advocate for those who cannot stand up for themselves — they were killed, executed. My family lost 50 people. Fifty people were shot, burned, killed. My great-grandfather, my grandmother’s father, was burned here in Odesa at the powder magazines. I simply realized that, at some stage, I had to do what Jews call a mitzvah, a good deed, in memory of these people, and I believe I have done it.”

Both of Pavlo‘s grandfathers were war veterans. His maternal grandfather joined the Soviet army after Balta and its ghetto prisoners were liberated. His paternal grandfather went to fight earlier, in January 1943, participated in several Soviet offensives, and made it to Berlin.

The awareness of Jewish identity

Thanks to his family, which celebrated religious holidays, prepared a few traditional Jewish dishes, and spoke Yiddish, Pavlo understood that he belonged to a different ethnic group. However, developing a sense of connection to the Jewish community took time. “When we celebrated certain holidays, I thought they were all Jewish, but not me — I was just celebrating with them.”

Pavlo Kozlenko‘s first thoughts about his ethnic identity emerged during the emigration of relatives from the Soviet Union between 1976 and 1978, driven by societal antisemitism and employment difficulties. “When my aunt went to a job interview, they’d say, ‘Yes, we need someone, come back with your documents.’ She’d bring her documents, they’d see she was Jewish, and suddenly say, ‘Sorry, the position has been filled.’ ... But again, I thought, ‘This isn’t about me, it’s about them, it’s like I’m not [one of them].’”

Pavlo experienced discrimination personally a bit later, in 1987, when applying to the Odesa Electrotechnical Institute of Communications. Despite excelling in mathematics, his written exam score was lowered, and he faced unusually harsh scrutiny during the oral exams. “Suddenly, I get a four [out of five] in written math — imagine, for me, that was a shock. ... [Then there was] the physics oral exam. Imagine that for forty minutes, they just grilled me but couldn’t break me.” A similar situation happened to his classmate Inha Shpolberh, who, despite being an honors student, was unable to enter university.

This special treatment extended to the army, where Pavlo was drafted after his first year at university. “In the army, they knew I was Jewish — even more than I did. They recognized me as Jewish by appearance. But the attitude was like this: everyone from Odesa was [presumed to be] Jewish.”

Telecommunications engineering, business, and philosophy 

After completing his military service, Pavlo returned to his studies and, in 1996, earned a degree in telecommunications engineering. His academic path was not without challenges — he was expelled twice for his behavior but was later reinstated in a correspondence program, which he completed.

However, Pavlo did not work in his field of study. Instead, he entered the business sector. Understanding the need for legal self-defense in this field, he enrolled in a law academy, graduating in 2010. At the same time, he became involved in Holocaust awareness projects, which inspired him to pursue a philosophy postgraduate degree. “Looking at what I’m doing today, an academic degree gives you status, of course. ... What does graduate school teach you? It teaches you how to think.”

The Holocaust Museum in Odesa

In August 2009, Pavlo visited the newly established Holocaust Museum in Odesa, created by an association of Jews who were former ghetto and concentration camp prisoners, to donate a book about the Balta Ghetto he had co-authored with one of the association members. At that time, the museum occupied a small space displaying old newspaper clippings and photocopies of documents. “I visited the museum and left feeling downcast and unwell, thinking, ‘Is it really impossible to create a decent museum in Odesa, where 200,000 Jews perished?’” Pavlo offered to volunteer with the association. He first developed a museum concept and, in 2010, became its director, restructuring it to attract younger and international audiences.

From researching Jewish heritage to finding religion

Pavlo Kozlenko gradually embraced Judaism, already being 35 years old. 

While working at the Holocaust Museum, he joined the association of former ghetto and concentration camp prisoners, becoming more integrated into the Jewish community. His exploration of religion grew alongside his cultural and social activities. “When you publish books about the Holocaust, you start learning about religious nuances. When you write books about Jewish heritage, you begin to deal with the intricacies of religion, learn about them, and study them.” However, Pavlo does not claim to have mastered every aspect of Jewish religious life. “In a word, I am a Ukrainian Jew,” he says.

One significant project involving religion was the legal battle over the former Savran Synagogue building in Balta. Pavlo and the Balta Jewish community litigated against the telecommunications company Ukrtelecom. They managed to buy back the building, which is now being restored.

Today, Pavlo Kozlenko is an advisor to Rabbi Avraham Wolff on cultural and Holocaust remembrance issues. Together, they work on cultural projects supported by the rabbi.

„Never again“ no longer works

Two weeks before Russia’s full-scale invasion of Ukraine, Pavlo Kozlenko began preparing for a major war. He cleared out the basement of his house, stocked up on drinking water, fuel, and prepared a generator. His neighbors dismissed the threat and mocked him ironically, but he thought of his great-grandfather. “I always remembered my great-grandfather, who, when World War II started and all the Jews were evacuating, said, ‘We’re not going anywhere. I was a prisoner of war with the Germans in World War I, and they didn’t harm us Jews.’ But when the invaders came, they killed him first.”

After the full-scale invasion began, Pavlo Kozlenko and his colleagues began procuring supplies for the Ukrainian military.

“In 2023, I realized that everything we used to say — ‘never again’ — no longer works, and we need to change our paradigm of thought.” With this realization, Pavlo left the Holocaust Museum and took charge of a new public organization, the Odesa Holocaust Research Center, where he started work on the Museum of Genocides.

The museum’s central idea is to demonstrate the consequences of evil in totalitarian states and to engage a broader audience by representing the genocides of various peoples living in Ukraine — such as the Holocaust, the Holodomor, the genocides of the Roma, Crimean Tatars, and Armenians, as well as the genocide Russia is committing in Ukraine today. Plans include creating a youth space with two platforms: one for exhibitions and discussions, and another serving as a library that provides thematic literature.

Pavlo Kozlenko currently lives in Odesa with his family and is preparing for the opening of the Museum of Genocides.