Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Богдан Климчак (* 1937)

• 1937 р. - народився у селі Себечів Львівського воєводства

• 1946 р. - був вивезений разом з родиною до Тернопільської області

• 1949 р. - разом із сім‘єю перебували в пересильній тюрмі в Копичинцях

• з пересильної тюрми були етаповані на спецпоселення у Хабаровський край

• 1950 р. - з дозволу спецкомендатури переїхали на станцію «64 км»

• 1952 р. - переїхали на станцію «61 км» («Дурмін»)

• 1953–1957 рр. - навчання у Магаданському гірничому технікумі

• 1957 р. - заарештований і засуджений за ст. 58-10 КК РСФСР («антирадянська агітація») до 5 років концтаборів

• 1962 р. - звільнений

• 1962-1978 рр. - перебував під постійним наглядом КГБ

• 1978 р. - спробував здійснити втечу з СРСР

• 1979 р. - засуджений до 15 років таборів суворого режиму та 5 років заслання

• 1981–1984 рр. - засуджений до 3 р. спецв’язниці у м. Чистополь (Татарстан)

• 1990 р. - звільнений

• мешкає у Львові

Богдан Климчак

 

«Питали за помилування – я відмовився. І, таким чином, я звільнився останнім в дев’ятдесятому році, в листопаді, коли вже весь світ кричав, вимагав мого звільнення»

 

Богдан Климчак народився 22 липня 1937 р. у селі Себечів Львівського воєводства (тепер Сокальський район Львівської області) в родині селян. Дитячі роки хлопця проходили в атмосфері напруженої праці усієї його сім’ї.

 

«Було нас шестеро дітей. Я останній, наймолодший. Ну яка ж атмосфера? Я не можу сказати нічого конкретного. Звичайна сільська родина. Працювати, працювати. Батько був холеричного темпераменту. І весь час казав: «Давай ше, скоро, скоро, давай працювати!» Сам працював без пам‘яті і всіх інших підганяв. Запопадлива до роботи родина була».

 

До 1939 року західноукраїнські землі перебували у складі Польщі, після чого настало два роки радянської окупації. Про цей час Богдан практично нічого не пам’ятає. Трохи більше спогадів залишилось про  нацистську окупацію в 1941–1944 роках.

 

«Один раз я зробив халепу. В нас квартирував німецький духовий оркестр. На подвір‘ю, трошки на узгір’ї, стояла машина легкова. Я заліз там, крутив, поки відпустив гальма, і воно покотилося вниз. Машина врізалася в пліт. Пліт завалила, але нічого не сталося. І машина ціла, звичайно. А коли прийшли німці, мені помахали пальчиком, шо не можна так робити. Тільки всього. Але попри ті приємні дитячі спогади я знаю добре, шо вони нищили, вбивали, вішали людей».

 

Протягом двох років після нацистської окупації хлопець навчався у початковій школі в рідному селі. 20 травня 1946 р. був вивезений разом з родиною до Тернопільської області. Село Себечів та інші села, що належали до Забузького (тепер Сокальського) району Львівської області, відійшли до Польщі, а селяни були вивезені у «вагонах-телятниках» і розселені по сусідній області. Родина Климчаків оселилася у с. Гримайлів Гусятинського району Тернопільської області.

 

«Відбувалося в одному питанні воно (вивезення – ред.) досить законно. Тобто, не обдирали нас. Дозволили взяти все, шо хто міг. І все майно, як хто тільки міг, взяти з собою. І були вантажні вагони. Навіть вози можна було взяти з собою на вантажні платформи. Весь реманент було дозволено забрати. І це велика користь. Але чому дозволили? Тому що то совєти. Ми з-під совєтів вглиб совєцкої території переїжджали. Тому совєти простежили за тим, шоби все добро було наче повернуте, бо то ж для їхньої користі. І кінь один там був ше, в нас лишався. Може й корова, не знаю. Після того нас переселили, вивантажили неподалік від Чорткова, село Гаденківці, колишнє село, яке було зовсім спалене. Вивантажили. Сказали вивантажуватись посеред поля. І в таких палатках, ну не палатках, але хто чим мав накритись, тиждень-два жили, поки не знаходили собі місце в найближчих сусідніх селах. Де яка розвалюха, яка хата була, там поселялись. Нам не пощастило, бо вкрали в нас воза. Свої, очевидно, переселенці, які воза не мали, в нас вкрали. Але після довгих ходінь (і навіть я ходив в сусідні села від Гаденківців в пошуку будинку старого колишнього польського) ніде не найшли, аж тільки в селі Глібів біля Гримайлова Тернопільської області. Досить далеко від тих Гаденківців. Найшли хату, посередині підперта стовпом. Ледве трималася стеля. Ми спочатку жили в одній, потім знайшли розвалюху в самому Гримайлові, іншу, вже без стовпа. Перейшли в ту розвалюху. І так прожили до сорок дев‘ятого року».

 

Восени 1946 р. Богдан повторно пішов до другого класу початкової школи, оскільки не встиг отримати табель про закінчення у Себечеві. Друга радянська окупація Галичини після війни позначилася новими репресіями проти місцевого населення. На Західній Україні розпочалась колективізація, а згодом – вивезення «куркулів», «бандпособників», сімей членів ОУН та усіх неблагонадійних осіб. Репресій зазнала і родина Климчаків.

 

«Відразу почались проблеми з совєтами через відмову вступити до колгоспу. Там до сорок дев‘ятого року наша родина не вступила до колгоспу, хоча приходили солдати, прикладом били маму. Був один випадок, запам‘ятався. Тягнули корову в колгосп, вимагаючи примусово, шоб ми вступили в колгосп. Мати так і не вступила. І тоді, після арешту брата, оформили це як не тільки відмову від колгоспу, а як члени родини «врага народа». Ну то зрозуміло. Формулювання звичайне. Отже, проблеми були з совєтами стосовно вступу в колгосп».

 

Старший син у сім’ї Климчаків, Мирон, був засуджений до 25 років концтаборів за співпрацю з ОУН.  У 1949 р. Богдана разом з матір’ю і двома його сестрами як родину члена ОУН етапували на спецпоселення у Хабаровський край. Протягом місяця сім’я Климчаків перебувала у пересильній тюрмі м. Копичинці Тернопільської області в очікуванні на етап.

 

«Прийшли, під‘їхали з возом ті експропріати. Розказали. Півгодини чи година на збори. – «Можете взяти будь-які продукти. Все, шо в руках можете донести». Повантажили на віз і повезли в містечко Копичинці на Тернопільщині. Двадцять, приблизно, кілометрів від Гримайлова. І в Копичинцях колишній офіс, сучасною мовою кажучи, совєцкий офіс, перетворений на в’язницю. Нас там тримали по п‘ятнадцять чоловік в середньому, по одній кімнаті-камері з «парашами». Шість «параш» на квартиру. «Параші» текли, за п‘ятнадцять-шістнадцять годин вже були переповнені, бо сто п’ятдесят чоловік. Сто п’ятдесят чоловік там, де мало… невелика кімната – п’ять метрів на два з половиною чи на три метри. І «параш» всього шість було. То я запам’ятав добре. І то все текло під нас. Спали ми на підлозі покотом, один поперед одного. З «параш» все текло під людей. Так шо в страшних умовах дуже. І місяць там ми жили, очікуючи формування чергового ешелона на заслання».

 

Перевозили ув’язнених у «вагонах-телятниках» під суворим наглядом охорони.

 

«В поїзді було гірше. Бо там, я не пам’ятаю добре, сухий може пайок. Везли в «телятниках». Двоповерхові нари, звичайно. І кожний вагон малого формату – тридцять чоловік, а великого формату «пульман» – шістдесят чоловік. Також натовпом, всі сім‘ї, все разом. Немає значення, які там діти, діди і жінки».

 

Оселилася сім’я Климчаків на посьолку «Ударний» в районі ім. Лазо Хабаровського краю.

 

«Перше поселення – посьолок «Ударний» називався. Там була робота в лісі – міні-лісоповал. Тобто, невеликі дерева дозволяли зрізати. Копійки платили за те зрізання дерев. Жили за рахунок того, хто шо мав із собою. Наприклад, нам пощастило, нашій родині, прихопити з собою торбу гречаної крупи. Нічого не було, тільки одна гречана крупа випадково. Але завдяки тому, шо інші люди мали інші крупи (ячмінка, пшонка і так далі), то ми бартером міняли свою гречку на інші крупи. І кожний день мати готувала коли гречку, коли пшоно, коли шо. А заробітків поки шо не було. Хто мав силу, то працював на заготівлі дров... В посьолку «Ударний» було всього шість бараків і більше нічогісінько. Тобто ні лазні, ні магазину, ні школи. Нічого не було».

 

У 1950 р. з дозволу спецкомендатури родина переїхала на станцію «64 км» того ж району. Там до 5-го класу хлопець навчався в місцевій школі.

 

«П‘ятдесятого року переселилися на станцію «Шістдесят четвертий кілометр». Там вже були всі вигоди, умовно кажучи. Був магазин і станція – то велике село вже «Шістдесят четвертий кілометр», незрівнянно більше, бо на «Ударному» було тільки шість бараків. А там було може п’ятдесят будинків різних, бараків, і так далі. І там вже була школа. Магазин, школа, і була робота».

 

Через два роки Климчаки оселилися на станції «Дурмін» («61 км»), де Богдан закінчив 7 класів. Тут він зазнав перших принижень через своє національне походження.

 

«Одного разу вчителька, не знаю, з якого предмету, накинулась на мене під час уроку: «Чєво ти либішся?» А я, як українець і школяр, недавно приїхав з України, не зрозумів, шо вона питає. Я посміхався чомусь. Невідомо чому. Якісь свої думки, чи з яких міркувань – я не знаю. І оскільки я не зрозумів, шо вона питає, то я далі посміхався. А вона криком репетувала: «Чєво ти либішся!» Отаке було ставлення до нас, українців. І ніхто не зважав на то: розумієш – не розумієш. Не вмієш відповідати, садісь – «два», та й все. І вся відповідь. Ніяких проблем не було. І тому швидкими темпами нас розфігували (розформували – ред.) настільки, шо п’ятдесят сьомого року, коли я вже закінчив технікум в Магадані… приїхав в концтабір, привезли мене в концтабір з новим терміном. І зустрівшись з українцями, то я вже ледве сто слів пам’ятав українською мовою. А спочатку було: «Чєво ти либішся?» Репетувала на мене. Через чотири роки я вже добре знав, шо таке «либішся», і вже не либився. І вже своєї мови не знав».

 

5 березня 1953 р. помер Йосип Сталін. Звістка про смерть «батька всіх народів» долетіла навіть до найглухіших закутків Країни Рад. Люди сприйняли цю новину по-різному: одні плакали, доводячи себе навіть до істерії, інші – мовчали. Для мільйонів політв’язнів та депортованих ця подія стала невимовною радістю та надією на вільне життя.

 

«Навесні п’ятдесят третього року, п’ятого березня, під час оголошення смерті Сталіна… Обступили мене на перерві люди. Школярі накинулися з кулаками: «То все через таких, як ти, загинув наш дорогой Йосиф Вісаріонович». З цього роблю я висновок, шо там було дві третини, більшість. Тому шо всі українці, звичайно, раділи, тільки мовчки, таємно раділи смерті Сталіна. А всі ці, шо там були, москвини, жидовини і так далі, всі інші народи, які там були,… всі ридали. Учителька, плачучи, повідомила. Всі дружно заридали у відповідь, тих дві третини чужинців, а українці були без ніякої на то реакції. Мене чуть не побили. Я ледве випросився. А я був найменший в класі».

 

У 1953–1957 рр. Богдан навчався у Магаданському гірничому технікумі. У 1957 р. його брата, Мирона, звільнили, а родині скасували режим спецпоселення. Проте Богдан додому не повернувся. На другий день після закінчення навчання він був заарештований і засуджений за ст. 58-10 КК РСФСР («антирадянська агітація») до 5 років концтаборів.

 

«П’ятдесят cьомого року я закінчив технікум. П’ятнадцятого я одержав диплом  в суботу, а сімнадцятого відправлявся теплохід. Я вже мав квиток на теплохід для повернення в Хабаровський край до родичів, а перед тим, як йти на пароплав, прийшли – мене арештували… Після арешту, шістдесят другий рік, відправили в табір. Спочатку – пересильна в’язниця, так званий «Четвертий кілометр». На пересилці був місяць чи скільки. І тоді відправили – Тенькінський район, посьолок «Вєтрєний» називався».

 

Після смерті Сталіна та повстань в ГУЛАГу режим утримання в’язнів радянських виправно-трудових таборів суттєво покращився. Ув’язнені отримали низку прав, яких раніше не мали. Зокрема, з середини 1950-х років тюремне керівництво дозволило в’язням стригтися, фотографуватися, відправляти панахиди за померлими за участю священиків та встановлювати хрести на могилах.

 

«В кінці сорокових – на початку п’ятдесятих років був лютий тероризм: вбивали, калічили, мордували і так далі. Слідство проводили зо всіма фізичними тортурами… Але в таборах п’ятдесят шостого року проходили великі комісії, так би мовити, перша та перебудова. І відразу припинили всякі тортури, всякі умови. Дозволили не стригтися, і так далі. І тому, п’ятдесят сьомого року, коли привезли мене в концтабір на посьолок «Вєтрєний», там я застав великі пільги, яких вже потім не було. Починаючи з шістдесят другого року (від п’ятдесят сьомого до шістдесят другого) тривали великі пільги, задіяні з п’ятдесят шостого року. І ті пільги тривали до шістдесят другого. Отже, дозволялося волосся не стригти. Не було примусової стрижки. І дозволялося навіть фотографування».

 

Покарання Богдан відбував у Магаданській області, на Тайшетській трасі в Іркутській області. Чоловік потрапив у так званий штрафний табір Іркутської області за спробу втечі з «Вєтреного».

 

«Втеча була по-дитячому примітивна, не мудра. І, звичайно, мене зловили відразу. Хоч там ми мали великі пільги, мали можливість навіть без конвою на кількасот метрів відходити від табору… Напарник, москвин, працював художником. Працював за зоною, також безконвойним. Малював плакати чи шо. Така його була робота. Моя робота була візником, дровину зі складу. На відстані кількасот метрів від табору був дров’яний склад. Я приходив щоранку на конюшню, запрягав коняку до воза і приїжджав до складу. То все там поруч. Приїжджав до дров’яного складу, вантажив дрова і возив в табір до кухні, до всіх приміщень, які треба було, до кожного бараку. Бо то ж було все опалення дровами. Це, звичайно, найпримітивніший спосіб. Возив ті дрова. Отже, домовився я з тим москвином втікати. Для цієї мети ми мали з собою весь одяг гарний. Були й гроші навіть. Офіційні вони чи не офіційні – не пам’ятаю. Але гроші були. Для того, шоб одержати гроші, я продав костюм, шо мав із собою, одяг. І на той одяг накупили ми вісімнадцять, здається, плиток шоколаду. Ми вважали, шо то найкращий продукт для довгого походу після втечі. Якшо вдасться, звичайно. І це все в сумку вклав. В домовлений день, четвертого травня п’ятдесят восьмого року, я вже домовився з ним, я в ту течку заладував шоколад, а також гречану крупу… І виїхав, таким чином, з табору. Але то все було повідомлено, звичайно. Ті всі стукачі, москалі, я навіть їх знаю, там бридкий такий колишній «побутовик» – ну то шо від нього чекати? Отже, він повідомив. І то вже мене знали, і мені то дозволили. Може навіть спеціально не стали перевіряти, шо ту течку не найшли ніби, не шукали, на чому я сидів – не приглядалися. І так я виїхав. Поїхав до дров‘яного складу, витягнув течку, поклав під дрова, заховав течку. І конякою заїхав на конюшню, здав коняку і воза. Прийшов до мене колєґа, який неподалік малював ті плакати, прийшов той москвин. І ми разом пішли в напрямку до села. А потім вирішили спочатку йдем ніби до села, а потім майнемо на ліво… Ми планували з дороги повернути наліво і йти в напрямку на південь. То якраз наліво зійти з дороги. Але перед тим, як повертати на південь, відійшовши, як потім в протоколах записано, відійшовши на сімсот метрів, я озирнувся – дивлюся, за нами біжить рій солдафонив. І здалека кричать: «Лажись!» І по всьому. Отже, ми ше не встигли повернутися, зійти з дороги. Ми домовилися, шо у випадку, як нас зловлять, то скажем, шо ми йшли до дівчат на село. До речі, чому ми були безконвойні? Ми обидва були молоді, п’ятирічний термін в кожного. В мене п’ять, в нього чотири може. А всі решта – двадцятип‘ятирічники. Тому ми мали можливість безконвойно ходити. Коли ми домовились, шо якшо нас зловлять, то скажем, шо ми до дівчат ніби йшли. Отак і зробили. Коли крикнули «ложись!», побачили, шо за нами погоня, то ми лягли. Прийшли – побуцькали нас трохи. А ше була нагода для них використати шумову гранату. Біля вуха нас, лежачих, поставили по гранаті, запалили  бігфордив шнурок. І, значить, я так збоку лежу, вниз лицем. Дивлюся, шо воно таке? Таке, як граната кругла. Але воно всьо вийшло, шо «пшик». Ну не «пшик», а «бух». Бухнуло – і більш нічого. Шумова граната. Для чого воно? Ніякої шкоди воно не завдало нам, звичайно. Але копита нам трохи побуцькали, то трохи завдало шкоди. Ото єдине, шо покопали. Ну і забрали в ШИЗО… Оскільки ми не призналися у втечі, то кожному дали би згідно того закону по три роки ув’язнення додатково. Але ми не признались. Ми наполягали на тому, шо то був похід до дівчат. І тому нас не судили, але за то на штрафняк відправили через пару місяців. Правда, нашкодило це всім в’язням. В зв’язку з нашою спробою втечі відгородили окремо два бараки. Зібрали найчільніших діячів і відгородили з забороною без конвоя ніякого. Обмежили, зробили тимчасовий штрафний. Але через кілька місяців, в вересні, прийшла вказівка. Все розформували і нас розкинули – Тайшетська траса. Я потрапив на штрафний».

 

Після таборів в Іркутській області Богдан відбував покарання у таборах Мордовії. Там познайомився з членкинею ОУН, легендарною повстанкою Анною Попович (псевдо «Рожа», «Вишня»).        

 

«Поруч з нашим табором на сімнадцятому (номер табору – ред.) був табір жіночий. І там були українки. Переважно українки в жіночому таборі. Там я працював поруч з жіночим табором, перегороджений одним дощаним парканом. Була перегородка між нашою робочою зоною для політв’язнів-чоловіків і жіночим житловим табором номер сімнадцять «б» чи «а». Також сімнадцятий, тільки жіночий. І там я бачив через дірочку в дощатому паркані жінок-політв‘язнів. І тоді саме була можливість не тільки бачити через дірочку, а й обмінюватися записками. І саме тоді, я пригадую, добре пригадую, бо й досі знайомство не припинив, з одною визначною діячкою підпілля – Анною Попович… Вона була разом з Довбушем зловлена в криївці. В неї відрізали руку через то, шо потрапила куля облавника їй в руку, коли за нею гналися. Отже, я тоді записки кидав і ми обмінювались записками. І серед іншого я створив тоді… один твір «Двадцять чотири години життя політв’язня». І той твір, переписаний від руки, я їм перекинув для ознайомлення. Зокрема, Анні Попович, яка тоді там була».

 

Богдана звільнили 15 червня 1962 р. З 1962 по 1978 рр. він перебував на волі, проте під постійним наглядом КГБ.

 

«П’ятнадцятого червня я вийшов звідтам і поїхав додому, в Тернопільську область. На той час вже мати повернулася зі спецпоселення... Правда, в шістдесят другому році, коли я повернувся, то жив в одному місті, то в інших областях. То КГБ скрізь мене люто переслідувало. І навіть погрожували. Я одружився невдало. Одружився в Сокальський район, неподалік від свого рідного села, з одною дівчиною. І тоді влаштувався в Червонограді працювати. То КГБ страшно переслідувало мене, погрожувало. Готувалися навіть пришити мені справу про «врєдітєльство». Вигадали справу про «врєдітєльство», хоча там якийсь двигун (я працював на ремонті двигунів) знищив інший робітник, а КГБ побачило нагоду приписати це мені і мене засудити. Але якимось чином вдалося відхлепатись. Я, до речі, на той час розлучився, розрахувався і втік, умовно кажучи, втік... Але коли я втік на Схід, то там вже КГБ майже нема, або не відчувалось. Там відчувалось тільки ворожнеча з нашими східними братами, москвоязичними… Система їх спеціально перетворила для того, шоб ми вічно були розділені, шоб ми не могли спільно боротися проти окупації, яка далі триває».

 

У 1978 р. Богдан спробував здійснити втечу через територію Ірану на Захід, щоб там просити політичний притулок.

 

«Певну кількість творів я написав до сімдесят восьмого року, коли вирішив втікати в Іран, через Іран на Захід планував. Я вирішив, бо немає можливості не то шо опублікувати, а навіть показати комусь не можна було мої твори. А кожний письменник прагне мати публікації. Я сподівався, шо єдиний спосіб публікувати, – це виїхати, втекти на Захід».

 

Йому вдалося перейти радянсько-іранський кордон у районі ст. Такир (Туркменістан), однак через 9 днів,  1 жовтня того ж року, внаслідок домовленостей між Іраном та СРСР, Богдана примусово повернули до Радянського Союзу.

 

«Я десять кілометрів пройшов по Ірану, поки знайшов нарешті перше поселення іранське, де не було ніяких прикордонників. Але від того поселення на відстані кількох кілометрів був військовий пост з десяти жандармів на чолі з офіцером. Коли я прийшов до того селища в Ірані, вони прийняли мене за торговця, селяни-іранці. Але я був озброєний зі шпагою, в руках шпага. Я вирішив, шо треба взяти шпагу, коли збирався в Іран. Шпагу для захисту від собак, які є на кордоні, нібито там бігають вздовж, туди-сюди, і нападають на втікачів. Це безглузді міркування, але хто міг мені пояснити. Ніхто не міг. І на всяк випадок я взяв з собою шпагу, обломану, коротшу трохи. А чому шпагу? Тому шо якийсь час навчання в Магадані я займався в секції фехтування. Займаючись фехтуванням, я собі згадав, шо ніж короткий, то я з ножем на собаку кинусь – вона мене з‘їсть, а довга шпага, то я зможу її заколоти раніше, ніж вона мене загризе… Вони послали одного чоловіка свого, з того селиша, і на відстань три кілометри до поста жандармського. І таки приїхали на конях, бо там других немає, там бездоріжжя… Отже, приїхали на конях, або, прийшли пішки: один солдат і один офіцер. Прийшли і тоді мене, умовно кажучи, арештували. Але я дуже зрадів. І ту радість я відразу показав. То вони знітилися, відразу зброю опустили. Не сподівались. Думали, якийсь бандит, терорист, а то людина з великою радістю зустріла їх, бо я звертався до тих селян. Вони, може й, не зрозуміли. Може ті послали на всяк випадок до жандармерії. Але приїхали жандарми… Я їм пояснив: шо я, хто я. От, ну і вони: «Прошу Вас поїхати з нами до нашого відділення»… З Ірана шахіншах Риза Пехляві дав вказівку повернути назад. Тим більше совєти репетували, телєфонограми слали раз за разом: «негайно поверніть», «небезпечний злочинець», «гвалтівник», «терорист». Наговорювали, шо хотіли, звичайно, «негайно поверніть, бо буде гірше».

 

Слідство розпочалося в Ашхабаді, проте вже в грудні Богдана перевезли до Львова.

 

«На початку грудня літаком мене перевезли з Ашхабада до Львова. І у Львові продовжили слідство. Через пару місяців слідства відвезли в Москву, також літаком, для проведення експертизи психіатричної. Бо тоді ше була практика, але правда вже останні рази, застосовували визнання вже вільним і відправлення політв’язнів в божевільні. Мені пощастило, бо завдяки міжнародний підтримці ту практику припинили. Мені не дали визначення, шо психічно хворий, а написали, шо здоровий. Тому, повернувши з Москви, як психічно здоровий визнаний, продовжили слідство і вісімнадцятого червня провели суд три дні».  

 

18 червня 1979 р. Львівський обласний суд засудив Богдана за ст. 62 ч.1 КК УРСР та ст. 62 ч.1 КК Туркменської РСР («антирадянська агітація та пропаганда», «зрада Батьківщини») до 15 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Покарання чоловік відбував у Пермських таборах ВС-389/36 і 35. У 1981–1984 рр. Богдан був засуджений до 3 р. спецв’язниці у м. Чистополь (Татарстан).

 

У 1987 р. йому запропонували підписати документ, що став би умовою звільнення, проте від цього Богдан категорично відмовився.

 

«Мені запропонували написати помилування. Я відмовився. Ше й гостру заяву антисовєцку написав… Тоді автоматично прийняли в Києві Президією Верховної Ради УССР постанову переглянути справу і звільнити достроково. Отже, самочинно Київська Президія Верховного Совєта УССР прийняла рішення переглянути справу й мене звільнити достроково, без моєї участі, без моєї згоди. Перед тим питали за помилування – я відмовився. І, таким чином, я звільнився останнім в дев’ятдесятому році в листопаді, коли вже весь світ кричав, вимагав мого звільнення».

 

За 12 років ув’язнення Богдан Климчак провів 590 діб у ШІЗО (штрафному ізоляторі ) та 10 місяців у ПКТ (табірній тюрмі).

 

«Я не мав жодного побачення (то рідкісний випадок) за мою гостру позицію. І ніяких пакунків не мав. І майже завжди позбавлений права купувати продукти на обмежену кількість рублів. І так само одержувати бандеролі».

 

11 листопада 1990 р. чоловіка звільнили. Після звільнення він деякий час мешкав у Києві, Тернополі, а згодом оселився у Львові. Богдан Климчак став одним з останніх політв’язнів УССР. Не реабілітований. Письменник, автор книжок «Оаза-гора», «Оновлений Декалог поневоленого Українця». Тепер мешкає у Львові.

 

Підготувала Людмила Левченюк