Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Лєране Ханум Куртнебі Кизи Lerane Hanum Kurtnebi Qizi (* 1980)

• народилася 1980 року в Узбекистані, в селищі міського типу Джумашуй Наманганської області

• 1988 року разом з родиною повернулась до Криму

• 1997 року вступила на заочне відділення факультету журналістики Таврійського екологічного інституту

• з 1997 року працювала в журналістській та рекламній сферах

• 2011 року народила сина Тимура

• 3 березня 2014 року долучилась до пошуків кримськотатарського активіста Решата Аметова, почала займатися активізмом

• 18 січня 2016 року виїхала з окупованого росіянами Криму до Ірпеня

• 2016 року відкрила чебуречну на околиці Києва

• у 2016–2017 роках співорганізовувала київські акції, присвячені смерті Решата Аметова та окупації Криму

• у лютому 2018 року відкрила кафе кримськотатарської кухні «Кримський дворик» в Ірпені

• після повномасштабного вторгнення РФ в Україну 6 березня 2022 року разом з родиною покинула Ірпінь і переїхала до Львова

• 2023 року відкрила кафе кримськотатарської кухні «Кримський дворик» у Львові

• живе у Львові, виховує сина, далі тримає кафе «Кримський дворик»

You can find the English-language version below

Леране Ханум Куртнебі Кизи за своє життя вже тричі втрачала дім. Вона походить із родини депортованих радянською владою кримських татар, які повернулися в Крим напередодні розпаду Радянського Союзу. Коли півострів окупувала Росія, пані Леране довелося залишити дім і будувати життя в новому місці, але війна сягнула й туди. Львів став її четвертою домівкою, де вона зберігає традиції свого народу й ділиться ними з іншими.

Життя до Криму

Леране Ханум Куртнебі Кизи народилася 1980 року в радянському Узбекистані, у селищі міського типу Джумашуй Наманганської області. Її дідусь і бабуся по маминій лінії родом із кримського селища Таракташ (після депортації кримських татар отримало нову назву — Дачне) Судакського району, а дідусь і бабуся по батьковій лінії — з села Іслям-Терек (нині Кіровське) Феодосійського району.

18—21 травня 1944 року обох її бабусь депортували з Криму разом з іншими кримськими татарами. Радянська влада чинила геноцид, виселяючи корінне населення півострова нібито за співпрацю з нацистами. Татова мама потрапила спочатку в Сибір, а вже пізніше переїхала до Узбекистану. Мамина родина одразу опинилася в узбецькому містечку Мархамат. Радянська пропаганда ширила серед місцевих мешканців інформацію, що до них приїдуть кримські татари — «люди з двома копитами і оком на лобі». Натомість приїхали голодні, зневірені й нещасні, які через нелюдські умови втратили в дорозі дітей, батьків, братів і сестер, виявилися одновірцями та ще й мали схожу мову.

В Узбекистані тато пані Леране працював електриком, а мама — фельдшеркою-лаборанткою. Пані Леране часто чула, як, прибираючи в хаті чи готуючи їсти, співає кримськотатарською її бабуся. Жінка усамітнювалась, одягала все чисте, пов’язувала голову й читала Коран: «Її читання — я зараз згадую, а в мене прям мурашки по кожі, — це була така медитація із Всевишнім, з самим собою, з тим, щоб впорядкувати свої думки, з тим, щоб виховувати повагу до самого дійства…». 

«Ніхто не радий був бачити кримських татар у Криму»

1988 року, коли пані Леране було вісім, її родина повернулась у Крим. Тоді, під час перебудови, активізувався кримськотатарський рух, і депортовані родини почали вертатися додому на хвилі відносної лібералізації. Але в Криму їх ніхто не чекав: місцева влада підживлювала міф про те, що татари, вернувшись, «почнуть усіх різати, виселяти, повертати собі домівки». Насправді ж кримським татарам довелося знову розпочинати життя з нуля. У кінці 1980-х їм не продавали житло в містах, тому вони переважно селились у селах. Умови були непростими: маленька Леране з двома сестрами, мамою та батьком жили в старій занедбаній хаті в селі Павлівка Джанкойського району. Тато працював дояром на сільській фермі, а весь вільний від роботи час виробляв цеглини, щоб відремонтувати дім для родини й побудувати житло для батьків. Узимку пані Леране допомагала батькам із хатніми справами й будівництвом, улітку пасла вівці й читала книжки. Батьки вчили її робити свою справу добре й не хвилюватись, коли щось іде не за планом. Відтоді пані Леране взяла за правило, що «в кожній роботі будуть речі, які не подобатимуться, — а ти шукай кайфову сторону».

«Мені повезло: я ніде не відчувала булінгу»

Пані Леране ходила в російськомовну школу села Новокримське, що за п’ять кілометрів від Павлівки, де навчалось багато кримських татар. Її класна керівничка Галина Василівна була українкою й прищепила дівчині любов до української. З восьмого класу дівчина навчалась уже в Джанкої, де була єдиною кримською татаркою в своєму класі. 

Після закінчення школи у 1997 році пані Леране вступила на заочне відділення журналістики Таврійського екологічного інституту в Сімферополі. Вона майже одразу написала свою першу статтю про відсутність світла в одній з джанкойських бібліотек і стала співробітницею районної газети «Зоря Присивашшя».

Пані Леране пощастило: ані в джанкойській школі, ані під час навчання на заочному відділенні інституту, ані пізніше, під час роботи в різноманітних медіа та агенствах, вона не стикалася з дискримінацією через свою національність. Чула про це лише від інших. Була активною, працелюбною й гарно робила свою справу. До переїзду в Сімферополь працювала журналісткою у виданні «Нива», потім почала працювати у рекламному агентстві «Друга половина», пізніше — у кримській філії всеукраїнської агенції новин «Контекст-медіа». Саме тоді вона остаточно перейшла в сферу реклами. 

Усвідомлення себе кримською татаркою

Процес усвідомлення себе кримською татаркою прискорився у студентстві, коли в Сімферополі на центральній площі збиралися мітинги кримських татар. Щороку 18 травня вони вшановували роковини депортації. Місцеві мешканці (частково українці, частково переселенці з Росії, які довго піддавались радянській пропаганді щодо кримських татар) сприймали це досить вороже: «Опять татари собралісь». Кримські татари їхали звідусіль, бо це була можливість побачити родичів із цілого півострова, запросити їх на свята чи важливі родинні події. Важливими для пані Леране стали поїздки на історичну батьківщину бабусі — до села Таракташ, що в Судакського районі: «Ти приїжджаєш, і всі говорять на судакському діалекті кримськотатарської! Я всюди чула свою мову». 

«Аби не радянщина»

Кримські татари радо сприйняли проголошення Україною незалежності. На референдумі про незалежність 1991 року більшість мешканців Криму проголосувала «за» (у Кримській АРСР — 54 %, у Севастополі — 57 %) . Результати відрізнялися від середнього значення по Україні, але на те були певні причини — на півострові тоді мешкало багато росіян. Історична пам’ять спонукала кримських татар робити свій вибір проти радянської та російської влади. Її народ, згадує пані Леране, навіть має прислів’я: «Якщо москаль живе поряд — тримай біля себе сокиру». 

Під час Помаранчевої революції в середовищі кримських татар і активістів стало модно знати українську. Пані Леране носила помаранчеві хустинки й прапорці, бо саме так їй було важливо виявляти свою волю і свободу.

2006 року в Сімферополі відкрився перший кримськотатарський канал АТР і почалась мода на кримськотатарську мову й культуру. Відкривались етнічні магазини одягу, кафе і ресторани, виготовлялись меблі в кримськотатарському стилі, організовувались національні гуртки з вивчення мови, спортивні гуртки з національної боротьби тощо. 

Наприкінці 2011-го пані Леране народила сина Тимура. За місяць до його народження загинув її чоловік, а в лютому 2012 року в аварії серйозно постраждали мама та сестра. Вона залишилась сама з лежачою бабусею, татом, який мав інвалідність, і малою дитиною. Реабілітація сестри забирала багато часу, тому пані Леране переважно працювала дистанційно. 

Під час подій Революції гідності в листопаді 2013-го в Сімферополі теж розгорнувся рух «Євромайдан-Крим». Через сімейні обставини пані Леране не могла долучитися до активістів. Було боляче, але їй здавалось, що там, на Майдані, тоді відбувалося щось важливе.  

«Я усвідомила, що це треба робити»: початок активістської діяльності

У кінці лютого 2014 року над Сімферополем активно літали гелікоптери, центром міста ходили групи людей з триколором, а більшість мешканців боялась виходити надвір. 26 лютого під стінами кримського парламенту відбувся масовий мітинг проти приєднання півострова до Росії. Усе це пані Леране описувала на своїй сторінці у фейсбуці. А 3 березня пропав її сусід — активіст Решат Аметов, який став першою жертвою російської агресії проти України. Жінка організувала його пошуки через соцмережі, а вже після того, як Решата Аметова було знайдено закатованим і вбитим, почала активно давати інтерв’ю західним медіа: «Страху не було, було лише бажання розповісти світу про злочини проти кримськотатарського народу». 

Через ситуацію з родиною Аметових пані Леране дистанційно познайомилася з багатьма людьми з кримськотатарської діаспори по всьому світу. Вона влаштовувала інтернет-аукціони, де продавала за кордон різні кримськотатарські сувеніри. На виручені гроші небайдужі люди купували целокс (засіб для зупинки кровотеч), який разом з іншими речами передавали на схід, де розгорнулася російська збройна агресія, — учасникам харківського Євромайдану, котрі добровольцями пішли на війну. В Криму почались обшуки та арешти кримських татар. Знайомий слідчий порадив пані Леране виїхати, щоб не наражати себе та родину на небезпеку. Розуміючи, що лишатися вдома стає дедалі небезпечніше, вона  покинула півострів, виїхавши з окупації 18 січня 2016 року. 

«Ми знову без своєї домівки»

Пані Леране була знайома з ірпінськими активістами, тому й оселилась у цьому містечку. Згадуючи розповіді бабусі, яка працювала кухаркою в дитсадочку, та дідуся, який був польовим кухарем під час Другої світової війни, вона відкрила маленьку чебуречну на околиці Києва. Там вона спробувала створити рідну атмосферу — вмикала кримськотатарську музику, наклеїла на вікна зображення рідних пейзажів, багато розповідала про окупацію, історію та культуру Криму своїм відвідувачам. Справа не стала прибутковою, тому через деякий час пані Леране закрила чебуречну й присвятила себе громадській діяльності. Разом з Міністерством інформаційної політики та організацією «Крим SOS» вони проводили масові акції, присвячені смерті Решата Аметова, окупації, Криму тощо.

У лютому 2018 року пані Леране знайшла інвесторів і вдруге спробувала відкрити кафе кримськотатарської кухні — тепер уже в Ірпені. Кафе успішно працювало до 24 лютого 2022 року.

У перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну пані Леране багато волонтерила: розвозила літнім людям і нужденним їжу та ліки. 6 березня вона з сином покинула Ірпінь і невдовзі переїхала до Львова. 

Нині Леране Ханум Куртнебі Кизи живе у Львові, виховує сина й тримає маленьке кафе кримськотатарської кухні «Кримський дворик», де через їжу, музику, історію та власні спогади розказує кожному про свою малу батьківщину. 

________________________________________

Lerane Hanum Kurtnebi Qizi has lost her home three times in her life. She comes from a family of Crimean Tatars deported by Soviet authorities, who returned to Crimea shortly before the collapse of the Soviet Union. When Russia occupied the peninsula, Lerane had to leave her home and start life anew in a different place, but the war reached there as well. Lviv became her fourth home, where she preserves and shares the traditions of her people.

Life before Crimea

Lerane Hanum Kurtnebi Qizi was born in 1980 in Soviet Uzbekistan, in the urban-type settlement of Joʻmashoʻy in the Namangan Region. Her maternal grandparents hailed from the Crimean village of Taraktash (renamed Dachne after the deportation of Crimean Tatars) in the Sudak District, while her paternal grandparents were from the village of Isliam-Terek (now Kirovske) in the Feodosia District.

From May 18 to 21, 1944, both of her grandmothers were deported from Crimea along with other Crimean Tatars. The Soviet authorities committed genocide by exiling the peninsula‘s indigenous population, allegedly for collaborating with the Nazis. Her father‘s mother was first sent to Siberia and later moved to Uzbekistan. Her mother‘s family ended up in the Uzbek town of Marhamat. Soviet propaganda spread among the local population the notion that the arriving Crimean Tatars were „people with cloven hooves and an eye on their foreheads.“ Instead, hungry, disheartened, and miserable individuals arrived — people who had lost children, parents, and siblings along the way due to inhumane conditions. Yet, they turned out to share the same faith and even a similar language with the locals.

In Uzbekistan, Lerane’s father worked as an electrician, and her mother as a paramedic and laboratory assistant. Lerane often heard her grandmother sing in Crimean Tatar while cleaning or cooking. Her grandmother would retreat to a quiet place, put on clean clothes, cover her head, and recite the Quran. „Her recitation — I think about it now, and I get goosebumps — was like meditation with the Almighty, with oneself, a way to organize thoughts and cultivate respect for the act itself...“

„No one was happy to see Crimean Tatars in Crimea“

In 1988, when Lerane was eight, her family returned to Crimea. During the Perestroika period, the Crimean Tatar movement gained momentum, and deported families began returning home amidst relative liberalization. However, no one in Crimea was waiting for them: local authorities perpetuated the myth that returning Tatars would „start killing everyone, expelling people, and reclaiming their homes.“ In reality, Crimean Tatars had to start from scratch once again. In the late 1980s, they were not allowed to buy housing in cities, so they mainly settled in villages.

Conditions were challenging. Young Lerane, along with her two sisters, mother, and father, lived in an old, dilapidated house in the village of Pavlivka, Dzhankoi District. Her father worked as a dairy farmer on a collective farm and spent all his free time making bricks to repair their home and build housing for his parents. In the winter, Lerane helped her parents with household chores and construction; in the summer, she herded sheep and read books. Her parents taught her to do her work well and not worry when things did not go as planned. Since then, she has adhered to the principle that „in every job, there will be things you don’t like — find the enjoyable side.“

„I was lucky: I never experienced bullying“

Ms. Lerane attended a Russian-language school in the village of Novokrymske, five kilometers from Pavlivka, where many Crimean Tatars studied. Her class teacher, Halyna Vasylivna, was Ukrainian and ignited in her a love for the Ukrainian language. Starting in the eighth grade, she studied in Dzhankoi, where she was the only Crimean Tatar in her class.

After graduating from school in 1997, Lerane enrolled in the correspondence department of journalism at the Tavrida Ecological Institute in Simferopol. Within a short time, she wrote her first article about the lack of electricity in a local library in Dzhankoi and became a staff member of the district newspaper Zorya Prysyvashshia.

Lerane was fortunate: neither in her Dzhankoi school, during her correspondence studies, nor later while working in various media and agencies, did she face discrimination because of her ethnicity. She only heard about it from others. She was active, hardworking, and did her job well. Before moving to Simferopol, she worked as a journalist for the newspaper Nyva, then at the advertising agency Druha Polovyna, and later at the Crimean branch of the national news agency Kontekst-Media. It was during this time that she transitioned fully into the advertising field.

Coming to identify as a Crimean Tatar

Lerane’s sense of identity as a Crimean Tatar deepened during her university years, particularly when rallies of Crimean Tatars were held in Simferopol’s central square. Every year on May 18, they commemorated the anniversary of the deportation. Local residents (a mix of Ukrainians and settlers from Russia, heavily influenced by Soviet propaganda against Crimean Tatars) often reacted with hostility: „The Tatars are gathering again.“ Crimean Tatars traveled from all over the peninsula for these gatherings, as they offered an opportunity to see relatives and invite them to celebrations or significant family events. Visits to her grandmother’s ancestral village, Taraktash in the Sudak District, were particularly meaningful for Lerane: „You arrive, and everyone speaks the Sudak dialect of Crimean Tatar! Everywhere I went, I heard my own language.“

“Anything but the Soviet rule”

Crimean Tatars welcomed Ukraine’s declaration of independence. In the 1991 independence referendum, the majority of Crimeans voted in favor (54% in the Crimean Autonomous Soviet Socialist Republic, 57% in Sevastopol). While these figures differed from the Ukrainian national average, there were reasons behind that — there was a significant Russian population on the peninsula. Historical memory compelled Crimean Tatars to oppose Soviet and Russian rule. As Lerane recalls, her people even had a saying: „If a Muscovite lives nearby, keep an axe close by.“

During the Orange Revolution, learning Ukrainian became popular among Crimean Tatars and activists. Lerane wore orange scarves and flags because she felt it was important to express her liberty and freedom in this way.

In 2006, the first Crimean Tatar television channel, ATR, was launched in Simferopol, sparking a surge in the popularity of the Crimean Tatar language and culture. Ethnic clothing shops, cafés, and restaurants opened, furniture in traditional Crimean Tatar styles was produced, and ethnic clubs for language learning were established, as well as traditional wrestling clubs and more.

In late 2011, Lerane gave birth to her son, Timur. A month before his birth, her husband passed away. In February 2012, her mother and sister were seriously injured in an accident. She was left alone to care for her bedridden grandmother, her father, who had a disability, and her infant son. Her sister’s rehabilitation required significant time and attention, so Lerane primarily worked remotely.

During the Euromaidan protests in November 2013, the Euromaidan-Crimea movement also emerged in Simferopol. Due to her family circumstances, Lerane could not join the activists, which was painful for her. Yet, she felt that something profoundly important was happening on the Maidan.

“I realized this needed to be done”: the start of activism

In late February 2014, helicopters flew over Simferopol, groups of people bearing the Russian tricolor flags roamed the city center, and most residents were afraid to leave their homes. On February 26, a massive rally against Crimea’s annexation by Russia took place in front of the Crimean parliament. Lerane documented these events on her Facebook page. On March 3, her neighbor, activist Reshat Ametov, disappeared. He became the first victim of Russian aggression in Ukraine. Lerane organized searches for him through social media. When his body was found — tortured and murdered — she began giving interviews to Western media: „There was no fear, only the desire to tell the world about the crimes against the Crimean Tatar people.“

Due to the situation surrounding the Ametov family, Lerane connected remotely with many people from the Crimean Tatar diaspora worldwide. She organized online auctions, selling various Crimean Tatar souvenirs abroad. The proceeds were used by concerned individuals to purchase Celox (blood-clotting bandages), which, along with other supplies, was sent to the east, where Russian military aggression had escalated, specifically to the participants of Euromaidan in Kharkiv who had volunteered to fight in the war. In Crimea, searches and arrests of Crimean Tatars began. A familiar investigator advised Lerane to leave to ensure her and her family’s safety. Understanding that staying at home was becoming increasingly dangerous, she left the peninsula, fleeing the occupation on January 18, 2016.

“We were without our home again”

Lerane settled in Irpin, where she knew a number of local activists. Inspired by stories from her grandmother, who had worked as a cook in a kindergarten, and her grandfather, who served as a field cook during World War II, she opened a small cheburek eatery on the outskirts of Kyiv. She sought to create a familiar atmosphere, playing Crimean Tatar music, decorating the windows with images of her native landscapes, and sharing stories about the occupation, history, and culture of Crimea with her visitors. However, the business did not become profitable, and after some time, Lerane closed the eatery and devoted herself to civic activism. Together with the Ministry of Information Policy and the organization Crimea SOS, she organized large-scale events dedicated to Reshat Ametov’s death, the occupation, and the Crimean peninsula.

In February 2018, Lerane found investors and made a second attempt to open a Crimean Tatar café, this time in Irpin. The café operated successfully until February 24, 2022.

In the first days of Russia’s full-scale invasion of Ukraine, Lerane volunteered extensively, delivering food and medicine to the elderly and those in need. On March 6, she left Irpin with her son and soon relocated to Lviv.

Today, Lerane Hanum Kurtnebi Qizi lives in Lviv, raising her son and running a small café of Crimean Tatar cuisine, Krymskyi Dvoryk (Crimean Courtyard). Through food, music, history, and her own memories, she shares the story of her native region with every visitor.