Ігор Калинець Ihor Kalynets

* 1939

  • «Я опинився в цім… На Північному Уралі. На тому Уралі тільки починалися політичні табори. Нові. Колись там ми [українські політв’язні] освоювалися в старих, але що там було в тих попередніх ми не знаємо. Але то не було, так би мовити, продовження Мордовії. Вони [радянська влада] почали тоді… Через те, що в Мордовії дуже не було в тих таборах такої дисципліни, щоб можна було, так би мовити, присікти ті всі політичні писання, які були в таборах, або передачі на волю. Вони вирішили зробити строгішими ті табори – такі щоб у них взагалі всі були перестрашені. І то перевезли кілька таборів з Мордовії на Урал. Тих людей, які там обслуговували ті табори, налякали, що їм привезли страшних головорізів, фашистів – ну, щоби ті були дуже пильні з нами і строгі. І так воно до якогось часу було. Але коли ти живеш в таборі, потрапляєш до того товариства, тобі знаного (товариства політичних уже людей), то, звичайно, не будеш сидіти тихо, як мишка, а починаються між людьми контакти, якісь розмови, а потім пішла і дія. Ми почали з того, що треба пускати на світ відомості про життя в таборі – хроніку табірного життя. Потім в таборі почали писати різні документи, відозви до тих людей, що на волі, до товариств, до організацій типу ООН і так далі – про те, що тут робиться. Але то треба написати і винести. Оце, власне, було наше завдання – як це зробити. Бо з Мордовії там легко вже вони передавали через тих працівників мордовських таборів – їх можна було підплатити, підкупити, щоб вони взяли якийсь лист кинули або передали щось. А тут того неможливо, тут ти мусів сам то якось орґанізувати. Ну і ми орґанізували таку підпільну, нелегальну передачу матеріалів на Захід. Переважно до Москви спочатку, до Сахарова. А вони вже, так би мовити, передавали далі. Я мав також кілька написаних публіцистичних статей, але тільки одна прорвалася на волю, а інші ні. Бо, виявляється, в самій Москві не пропустили. Бо їм [тамтешнім дисидентам] йшлося в Москві про права людини, а тут було про права нації, націоналістичні такі опуси. І вони то не давали».

  • «То була тяжка ситуація – дуже непевний період в житті українців, особливо на Західній Україні. Батьків брат був взятий в [19]43-ому році… чи в 44-ому… до Червоної армії і загинув. Батько остерігався, щоб не піти за ним до армії, і переховувався. Але тоді переховуватися – це означало бути… ну, не то, що нелегальним, але з кимось зв’язатися, бо сам ти не переховаєшся. Він був зв’язаний з нашими партизанами». – «З УПА, з ОУН, так?» – «Так. З бандерівцями. Коли виникла війна, вони [батьки Ігоря Калинця] з Ходорова переїхали до Городища. Батько думав, що в Городищі скорше [радянські спецслужби] загублять сліди його. І він був зв’язаний з хлопцями [українським націоналістичним підпіллям]. Я навіть пригадую, мені вже було кілька років, як вони під вечір, коли вже не було облавників, приходили до баби… хлопці ті, з лісу… Ну, щось там давали їм [хлопцям «з лісу»] їсти, і вони, так би мовити, бавилися зі мною, малим. То садили мене на коня… не знаю, звідки там кінь був, бо ховатися самим, а ще потім з конями – то є занадто тяжко… ну, але так було… я був зверха на коні, тримав зброю в руках якусь. Одним словом, така була історія».

  • «Я мешкав не тільки коло самої школи, а й коло самої церкви. Я десь кілька років – та ще у восьмому класі – прислужував у церкві. Наш священник – той, що був – дуже дотримувався тих старих правил церковних. Тобто він ніби прийняв православіє [після львівського псевдособору 1946 року, на якому Українську греко-католицьку церкву радянська влада приєднала до російської православної церкви], а в той час усе робив, відправляв і при церкві, так би мовити, виховував людей – і нас, дітей – в дусі попередньому, в греко-католицькому… Так що я ріс весь час такий роздвоєний. Роздвоєний, але я знав котре правильне, а котре є то, що має бути просто маскою для охорони».

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 20.04.2022

    (audio)
    délka: 02:29:22
    nahrávka pořízena v rámci projektu Voices of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Я ріс весь час роздвоєний, але я знав котре правильне

Ігор Калинець у юності
Ігор Калинець у юності
zdroj: родинний архів

Ігор Калинець народився 9 липня 1939 року в місті Ходорові, що на Львівщині. Вищу освіту здобув на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка у 1956-1961 роках. У 1961-1972 роках працював архіваріусом, а згодом – науковцем у Львівському обласному державному архіві. Поетичні твори Ігоря Калинця видавалися з 1965 року. Одружився з поеткою та філологинею Іриною Стасів. 1972 року спочатку Ірину, а невдовзі й Ігоря Калинців засудили до 6 років ув’язнення у виправно-трудових колоніях суворого режиму та трьох років заслання. Після повернення до Львова у 1981 р. припинив писати поезію. Від 1987 року був співтворцем самвидавного журналу „Євшан-зілля“, згодом став його редактором. Був учасником акцій за віднову Незалежності України та відродження Української греко-католицької церкви (УГКЦ). 1991 року за межами України вийшли повні два томи поезії Ігоря Калинця – «Пробуджена муза» та «Невольнича муза». В Україні офіційно побачила світ збірка поезій Ігоря Калинця «Тринадцять алогій». У 1992 р. Ігоря Калинця удостоїли Шевченківської премії. Від 1993 року Ігор Калинець на роботі в Міжнародному інституті освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК). 2015 року Ігоря Калинця висунули на здобуття Нобелівської премії з літератури. Ігор Калинець удостоєний низки нагород. Зокрема, Міжнародної літературної премії ім. Івана Франка та Міжнародної літературної премії ім. Григорія Сковороди. Також Ігор Калинець – кавалер Ордену Свободи та Ордену князя Ярослава Мудрого V ступеня. Мешкає і працює у Львові.