Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ivan Hrechko Іван Гречко (* 1929)

• Народився 19 січня 1929 р. у с. Рафайлова (тепер - Бистриця), Надвірнянського повіту, Станіславівського воєводства (тепер - Івано-Франківської області).

• Під час нацистської окупації носив продукти у гетто для знайомих своєї сім‘ї.

• Батько - Михайло-Константин та старший брат Ярослав - були у підпіллі. Ярослав замордований у тюрмі у 1946 р.; тоді ж помер вдома і батько.

• Мати - Євдокія та сестра Орися були депортовані у Сибір в 1947 р. Євдокія - у спеціальне поселення неподалік станції Яя, Кемеровської області, РРФСР; а Орися - в Архангельську область, РРФСР.

• Івану вдалося заховатися, під час виселення, в будинку свого шкільного товариша; після цього він переїхав до Стрия, а пізніше до Львова.

• У Львові, в 1947 р. поступив в Політехнічний університет на механічний факультет; під час весняних екзаменів був заарештований та перебував у тюрмі на Лонцького у Львові. У 1948 р. поступив у Лісотехнічний, який закінчив 1953 р.

• Після закінчення викладав у коломийському лісотехнічному технікумі; 1954 р. повернувся до Львова, де до пенсії працював на „Теплоелектропроекті“.

• Наприкінці 1950-х рр. їздив у Сибір відвідати маму та сестру.

• У 1959 р. в Україну повернулася мама, а в 1960 р. - сестра з сім‘єю.

• Зібрав колекцію гуцульських ікон на склі, більшу частину якої, в лютому 2013 р., передав Українському Католицькому Університеті.

• Співзасновник і голова Клубу греко-католицької інтелігенції „Обнова“

• Голова комісії свободи сумління Народного руху України

• Брав участь у діяльності катакомбної УГКЦ та її виході з підпілля.

Note: English translation follows at the end of the Ukrainian text.

Іван Гречко народився у сім‘ї Михайла-Константина та Євдокії Гречко. Окрім нього, було ще двоє дітей - старший брат Ярослав та молодша, 1934 р.н., сестра Орися.

Міжвоєнне дитинство 

Народжений у 1929 р., добре пам‘ятає міжвоєнну Надвірну: „Надвірна, так як кожне галицьке містечко, мало три складові такі національні. Були українці, які занимали околиці, як би сказати Надвірної і міста. Були жиди, які виключно занималися торгівлев. І були поляки, які мали уряд той, який тоді існував, польський“.  У місті була також читальня Товариства „Просвіта, де організовували театральні та лекційні вечори, був власний хор, займалися вихованням молоді - „одним словом піднімали ту національну свідомість“. Батьки віддавали Івана до „Української захоронки“, якою займалося згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Захоронка була частиною мережі українських дитячих виховних закладів Української Греко-Католицької Церкви. У них діти, окрім ігор, отримували також основи патріотичного виховання.

Щоденне життя української селянської родини міжвоєнного періоду міцно було пов‘язано з Церквою - „та з церквою всьо було організоване. То життя духовне наше, та й національне, то всьо“. Найцікавішими для дітей були періоди різдвяних свят та Великодня. Для коляд треба було мати спеціальний одяг: „треба було мати мондур такий коляданський. Треба було мати таку корону, коруту, собі робили як то, з папендеку, як то сі тоді називав, обклеювали його золотою якоюсь пузліткою і такий самий шарф, то значить якусь сорочку старшого брата треба було одітися, аби тепло було, біла сорочка вишивана, підперезана була якоюсь крайкою або якоюсь, якимись татовим паском воєнним. О, і на вуха треба було мати якісь навушніки, бо  то зимно було, тоді зими були страшні. О і чоботєта“. Перед великодніми святами діти допомагали дорослим - обов‘язки були строго поділені за ґендерним принципом - „То ж, шо хлопське, то має бути коло, коло тата, а то шо бабське, то, казали, то має коло мами бути“. 

Війна 

З початком війни навчання в школі змінилося - було створено змішані класи, а навчання перейшло на українську мову.

 У Надвірній зміну політичної влади сприйняли неоднозначно: „Знаєте, то люди всі очікували, шо то буде, вгадували, шо то буде, бо люди проінформовані були, шо діялось на радянській Україні в 30-тих роках, то мордували, вивозили на Сибір, як голод там був, то всьо церква говорила. З казальниці з проповіді, священники всьо говорили, ну і преса була, була ґазета «Народна справа», «Наш прапор», то то писали. То так сходились ввечір ґазди до хати, оден, хто вмів читати, хто, як казали, знав письмо – читав, і всі потом обсуджували, то дискутували [...] Які то були патріотично наївні, то ті старі ґазди. Такі віддані національній справі страшенно були“. З першою радянською окупацією в містечку почалися репресії. Одними з перших були репресовані діячі місцевої „Просвіти“. Люди були свідомі можливості арешту та депортації, а ті, які мали якусь інформацію старалися попереджати своїх знайомих та сусідів. Після репресій та депортацій, речі арештованих були у розпорядженні радянської влади - у будинки заселялись військові, майно переходило їм або було вивезене на Схід. Після початку німецько-радянської війни та оголошенням Угорщиною війни Радянському Союзу, у липні 1941 р., Прикарпаття зайняв рухомий корпус угорської армії. Після втілення корпусу до німецької 17-ї польової армії, місто було зайняте німецькою адміністрацією. 1 серпня колишній Надвірнянський повіт увійшов до складу дистрикту Галичина. У серпні 1941 р. було відновлено діяльність „Просвіти“ та інших українських організацій. У школі було запроваджено навчання німецької. Було створено також єврейське гетто - „відразу зробили ґеттом, два ґєттом були: один для бідних жидів, другий для багатших“. Мешканці знали, що відбувається з їх єврейськими сусідами. Серед знайомих родини Гречко були також і євреї; їм сім‘я передавала у ґетто їжу, а заносив її Іван: „А там хлопчиська, знаєте, десь собі в тому, в тих огорожі відорвут якусь лату від того та вже лізу з якимись тим клунком, шо тобі мама передала: „Понеси до там, тих інших, передай їм, бо вони голодують тепер“. Та й поніс, та й всьо. Та й відти виліз, та подивився, шо ніхто не вийде, побіг додому“. Сім‘я також переховувала єврейського хлопчика: „Навіть моя тета була, переховувала. Вона не мала дітей, то вона була взяла маленького жидика такого, аби їй корову пас“. 

У селі Рафайлова (тепер - Бистриця) Надвірнянського повіту проходив вишкіл для юнацтва ОУН. У нього брав участь також Іван Гречко: „Нас було, відов, кільканадцять, а нашими тими ройовими були два старші такі: один Зозуля, псевдо мав Зозуля, а другий Забой, ім’я також десь маю записано“. Після повернення Червоної Армії та початку другої радянської окупації підрозділи українського підпілля у деяких регіонах почали розформовувати, а молодших членів відправляли на Захід, зокрема і в Угорщину, де ще не було радянської влади.

Смерть, арешт та депортація рідних. Іван залишився сам. 

У підпіллі були старший брат Ярослав та батько Михайло-Константин. Батько був змушений повернутися додому через стан здоров‘я, а брата заарештували в 1946 р. Михайло-Константин зміг ще відвідати сина перед тим, як він загинув у тюрмі - він зміг домовитися з черговим і той впустив його: „І брат каже, сі розплакав, каже: „Тат, - каже, -  я вмру тут, бо мені відбили всьо, - каже, - нирки, я вже, - каже, - доходжу, я вже не можу, - каже, - нічого ні робити, ні ходити, ні лежити, ні нічого“. Невдовзі, від виразки помер вдома і батько. 

Мати Євдокія та сестра Орися були вивезені у Сибір 8 листопада 1947 р. Тоді сім‘я вже підозрювала, що їх будуть депортувати, тому Іван ночував у тітки: „Мама кричить „Івасько, нас вивозять“. [...] Та я йду до хати, то сі темно ше на дворі, думаю, холєра, солдат стоїт під, під дверьми. Думаєся: „ого, то вже біда, вже, певне, нас“. То я тільки до хати, а мама – „Йой, Івасько, нас вивозять на Сибір“. Я кажу: „Байка, мамо, будемо і там жити“. То й я таки розбираюся, знаєте, тільки, а то зима, сніг, я був тільки в сорочині та й черпаю з цебра води, треба вмити хоть лице“. Іванові тоді вдалося втекти і заховатися вдома в свого шкільного товариша.

Сибір 

Євдокія Гречко була етапована у жіночий табір неподалік станції Яя, Кемеровської області, а Орися - в Архангельську область. Мати перебувала там до 1959 р., а сестра - до 1960 р. Після звільнення вони повернулися в Україну. На поселенні Євдокія виконувала роль священника - відправляла богослужіння, святкові молитви на Різдво, на Великдень святила кошики. Після амністії у 1953 р. була переселена у спеціальне поселення, там її відвідав син. Мама повернулася до Львова через дванадцять років, сестра на рік пізніше. На засланні сестра Орися „заміж вийшла, за такого самого [ув‘язненого/депортованого], з Богорочан“ і народила сина. Пізніше разом з ним і чоловіком повернулася в Україну. Після навчання у Львівській Політехніці хлопець поїхав „на заробітки“ у Сибір, там зник безвісти. 

Молодість у Львові

Після арешту мами та сестри переїхав до Стрия, а потім до Львова, де поступив на механічний факультет Політехнічного Інституту. Там, під час весняної екзаменаційної сесії на першому курсі був заарештований: „арештували мене, та як усіх тих моїх колєґів, де ж тоді шось вісімнадцять здається забрали, з одної групи“. У тюрмі на Лонцького пробув близько півтора місяця: „Одного тебе в камері тримали, бо як є два-три, то воно єден другого радят, шось, шось поучують, особливо як старші були. А так то, як сидиш сам з своїми думками, та й, та й всьо, та й очікуєш, Божої, Божої ласки“. Молоді люди - українське студентське підпілля - збиралися на розмови в неділю в парку Йордана (парк „Залізна Вода“): „А то такий маленький парчик. Там десь якась молода пара в кутику сидить [...] Там якісь два-три такі во недобитки національні, як ми, там, по три-по чотири. Сидєт собі, порозбиралися догола, та й опалюються. Та й говорять про, про Україну“.  

Після звільнення з арешту - поступив у Львівський Лісотехнічний Інститут, де отримав фах інженера. Під час студентської практики їздив на Схід України, в Архангельск, де відвідав Соловецькі острови.

Після навчання, в 1953 р., був скерований на роботу в Коломию, де викладав в індустріально-педагогічному технікумі. У Коломиї дуже сумував за Львовом - „я засмакував вже Львів“. Повернувся до Львова у травні 1954 р., де влаштувався у науково-дослідницький інститут „Теплоенергопроєкт“.

“...і мене тягнуло то до того всього, шо файне, і шо святе“ - колекціонування гуцульських ікон на склі  

Весною 1954 р., разом з початком роботи у Львові, Іван Гречко почав збирати гуцульські ікони на склі: „я сам малював дуже, і мене тягнуло то до того всього, шо файне, і шо святе. [...]  я все колись собі так думав: „Боже, як я вже колись буду мати свою хату, то я собі таких зо три ікони, аби я мав в хаті, та й буде з мене“. Процес збирання вимагав від колекціонера постійних виїздів у терен, вміння домовлятися та знань з реставрації, адже часто ікони були у поганому стані.

У цей час також познайомився з мистецьким середовищем Львова: Ярослав Лемик, Володимир Вітрук, Володимир Патик, Роман Сельський - їх об‘єднало захоплення. Заохочував його до цього також Іван Крип‘якевич, з сином якого, Романом, дружив Іван Гречко: „Збирай, збирай, - каже [Іван Крип‘якевич], - то є дуже пожиточна річ, - каже, - збирати оті старинні наші речі. То ж вже всьо є історія наша, - каже, - того вже більше ніхто не зробить, бо то, шо сі робило колись, то тепер абсолютно воно, - каже, - не має вже продукції“. Тоді, коли почав діяти в Народному русі України, то мав вже цілу колекцію - поза сто ікон - „то була найбільша колєкція тих ікон тоди, яка була відома на Україні“. Один з Краківських музеїв пропонував викупити в нього колекцію, яка вже не поміщалась в квартирі, але не змогли знайти консенсусу щодо назви: „я кажу: „To, będzie jaka ikona?“ - „ну, - як то вони казали, - кресова“. [...] Кажу: „nie, proszę Pani, chciałbym żeby to była ukraińska“. „Oczywiście, że tak, to naprawdę tak jest, ale nie możemy tak opisać“. Ну нє, то нє“. Таким чином ікони залишились в Україні; у лютому 2013 р. колекціонер передав 65 ікон (більшу частину колекції) Українському Католицькому Університету. 

Події, які передували відновленню незалежності України 

Гуцульщина та спільні погляди також об‘єднала з Іваном Світличним, Богданом та Миколою Горинями. У 1963 р. відбулась спільна експедиція в гори львівських та київських дисидентських середовищ.

У 1987 р. почав виходити самвидавний альманах „Євшан-зілля“ - серед авторсько-редакційної групи був також Іван Гречко: „Таким знаєте ініціатором, таким пропагатором ідей, то була Ірина Калинцева [Калинець] [...] І всьо там, і на тій кухні пиласі і кава, і говорило сі, і вино сі пило, як треба було, і пліткувалосі, і жартувалосі, і говорилося про справу ту, яку треба зробити було. І вона відразу програмно говорила, знаєте, вона знала, шо треба робити то, будемо колись робити то, такий журнал будемо видавати, ти напиши таку статтю на то, ти таку-таку. [...] То сі на тонкому тому папері, папіросному. У п’ятьох екземплярах на машинці друкувалося, а потому сі роздавало то то, і люди собі, значит, якось на, на ксероксі чи на чому повторували і то йшло по людях так уже незалежно від нас“. 

Наприкінці 1970-1980-х рр. Іван Гречко долучився до підготовки легалізації Української греко-католицької церкви, був неофіційним секретарем владики Володимира Стернюка.

У травні 1989 р. став членом Народного руху України, де входив до центральної управи та був головою комісії свободи сумління. 

 

English version:

Ivan Hrechko was born in the family of Mykhailo-Konstantyn and Yevdokiya Hrechko. There were two other children -his older brother Yaroslav and younger, born in 1934, sister Orysia.

Interwar childhood

Born in 1929, he remembers the interwar Nadvirna well: “Nadvirna, as every Galician town, had three national components. There were Ukrainians who occupied the suburbs, so to speak, of Nadvirna and the city. There were Jews who were exclusively engaged in trade. And there were Poles who had the government that existed then, the Polish (government)”. The city also had a reading room of the Prosvita Society, which organized theater and lecture evenings. It had its own choir, engaged in the education of young people. They so to speak „raised the national consciousness“. Ivan‘s parents sent him to the „Ukrayinska Zakhoronka“, coordinated by gathering of the Sisters, Servants of the Immaculate Virgin Mary. Zakhoronka was part of the network of Ukrainian children‘s educational institutions of the Ukrainian Greek Catholic Church. There, children, in addition to games, also received the basics of patriotic education.

The daily life of the Ukrainian peasant family of the interwar period was strongly connected with the Church - “and with the church, everything was organized. That is our spiritual life, and our national life, that‘s all”. The most interesting for children were the periods of Christmas and Easter. It was necessary to have special clothes for carols: “it was necessary to have a carol uniform. It was necessary to have a crown, a koruta, we made something like that, from papendeka (dialectism for hard paper), as people called it then. We covered it with some kind of gold foil paper and made a similar scarf. We took some older brother‘s shirt and wore it to keep warm, then also wore a white embroidered shirt, with some kind of kraika (traditional woven belt) or some kind of military dad‘s belt. Oh, and you had to wear something warm to cover your ears because it was winter, the winters were fierce back then. Oh, and also boots”. Before the Easter holidays, children were helping adults - responsibilities were strictly divided based on gender: „So, boys should be helping near dad, and girls would be helping near mom“.

War

With the beginning of the war, schooling changed. Mixed classes were created, and education was conducted in the Ukrainian language.

In Nadvirna, the change of political power was perceived ambiguously: “You know, people all expected what would happen, people were trying to guess what would happen because people were informed about what was going on in Soviet Ukraine in the 1930s. People were beaten up there, taken to Siberia, also they knew about the famine: the church said everything. From the pulpit of the sermon, the priests were talking about everything, well, there was also the press, there was a newspaper “People‘s Cause”, “Our Flag”, then they also wrote about it. The men gathered in the house in the evening, and one who could read, who, as they said, knew letters, he was reading, and then everyone discussed the news, then discussed […] They were patriotically naive, those old men. They were so extremely devoted to the national cause”.

With the first Soviet occupation, repression began in the town. One of the first to be repressed was Prosvita local educators. People were aware of the possibility of arrest and deportation, and those who had some information tried to warn their acquaintances and neighbors. After the repressions and deportations, the belongings of the arrested were at the disposal of the Soviet authorities. The houses were occupied by the military, the property was transferred to them or taken to the East.

After the beginning of the German-Soviet war and the declaration of war by Hungary on the Soviet Union, in July 1941, Prykarpattia was occupied by the mobile corps of the Hungarian army. After the incorporation of the corps into the German 17th Field Army, the city was occupied by the German administration. On August 1, the former Nadvirna district became part of the district of Galicia. In August 1941, the activities of Prosvita and other Ukrainian organizations were resumed. German was introduced in the schools.

A Jewish ghetto was also established: “They immediately created a ghetto, there were two ghettos: one for the poor Jews, the other for the rich”. The inhabitants knew what was happening to their Jewish neighbors. Among the acquaintances of the Hrechko family were also Jews. The family gave them food in the ghetto, and Ivan was bringing it to them: “And there were boys, you know, they somewhere in those fences, they tore off some patches from it. So I climbed through some of the holes with a package my mom made. My mom asked me: “Take it to them, to those people there, because they are starving now.” So I brought it, and all that. And then I got out, and saw that no one would come out, and ran home”. The family also hid the Jewish boy: “Even my aunt was hiding people. She had no children, so she took a small Jewish guy to grass her cow”.

Death, arrest, and deportation of relatives. Ivan was left alone

In the village of Rafailova (now named Bystrytsia) of Nadvirna district, the OUN youth was trained. Ivan Hrechko also took part in it: “There were dozens of us, and our leaders were two older ones: one Was called Zozulia, it was his call sign, and the other was called Zaboy, I have his name written down somewhere”. After the return of the Red Army and the beginning of the second Soviet occupation, units of the Ukrainian underground movement began to disband in some regions, and younger members were sent to the West, including Hungary, where there was no Soviet rule.

His older brother Yaroslav and his father Mykhailo-Konstantyn were in the underground movement. The father had to return home due to ill health, and his brother was arrested in 1946. Mykhailo-Konstantyn was able to visit his son before he died in prison. He was able to agree with the duty officer and he let him in: “And the brother said, he cried, he said, “Dad”, he said, “I‘m going to die here because I‘ve been beaten up,” he said, “I can‘t do anything: I can‘t walk, lie down, nothing”. Soon, his father died of ulcers at home.

Mother Yevdokiya and sister Orysia were deported to Siberia on November 8, 1947. At that time, the family already suspected they would be deported, so Ivan spent the night with his aunts: “Mom shouts “Ivasko, we are being taken away.” [...] But I‘m going to the house, it‘s still dark outside, I think, damn it, a soldier is standing at the door. I think: “Oh, we are in the trouble, it‘s probably our turn.” Then I entered our home, and my mother said: „Oh, Ivasko, we are taken to Siberia.” I say: “It‘s okay mom, we will live there.” And then I take the warm clothes off, you know, it was winter, there was snow, I was only in a shirt and I was taking water from the well, I wanted to wash at least my face”. Ivan then managed to escape and hide at his school friend‘s home.

Siberia

Yevdokiya Hrechko was transferred to a women‘s camp near the Yaya station in the Kemerovo region, and Orysia was transferred to the Arkhangelsk region. His mother stayed there until 1959 and his sister until 1960. After their release, they returned to Ukraine. In the settlement, Yevdokiya played the role of a priest. She conducted services, holiday prayers for Christmas, and consecrated baskets for Easter. After the amnesty in 1953, she was moved to a special settlement, where her son visited her. The mother returned to Lviv twelve years later, and his sister returned a year later. Sister Orysia in exile “married a [prisoner/deportee] ike her, from Bohorochany village” and gave birth to a son. Later she returned to Ukraine with him and her husband. After studying at Lviv Polytechnic, the boy left „to earn money“ to Siberia, where he disappeared.

Youth in Lviv

After the arrest of his mother and sister, he moved to Stryi, and then to Lviv, where he entered the mechanical faculty of the Polytechnic Institute. There, during the spring examination session in the first year, he was arrested: “I was arrested, same as all my colleagues. There were eighteen of us taken away, from one group”. He spent about a month and a half in Lontskyi prison: “You were kept in a cell alone, because if there are two or three people together, they advise each other, something, something, especially when some of them are older. And so, as you sit alone with your thoughts, and, and everything, and you just wait, wait for God‘s, God‘s grace”. Young people, the Ukrainian student underground movement, gathered for talks on Sunday in Jordan Park (Zalizna Voda Park): “It‘s a small park. In some corners young couples are sitting […] There are some two or three national poor guys like us, three or four. They are sittin‘ down, taking all the clothes off, and trying to warm themselves up. And they talk about Ukraine”.

After his release, he entered the Lviv Forestry Technical Institute, where he received a degree in engineering. During his student internship, he traveled to the East of Ukraine, to Arkhangelsk, where he visited the Solovetski Islands.

After graduating in 1953, he was sent to work in Kolomyia, where he taught at the Industrial Pedagogical College. In Kolomyia he missed Lviv very much: “I have already tasted Lviv”. He returned to Lviv in May 1954, where he got a job at the Teploenergoproekt research institute.

“...and I was drawn to all the things fine and holy” -  collecting Hutsul icons on glass

In the spring of 1954, together with the beginning of work in Lviv, Ivan Hrechko began to collect Hutsul icons on glass: “I painted a lot myself, and I was drawn to everything beautiful and sacred. […] I used to think to myself: “God, if I ever have my own house, then I have three icons for myself to have in the house, and it will be enough for me”. The process of collecting required from the collector constant visits to the field, the ability to negotiate, and knowledge of restoration, because often the icons were in poor condition.

At this time he also got acquainted with the artistic environment of Lviv: Yaroslav Lemyk, Volodymyr Vitruk, Volodymyr Patyk, Roman Selskyi - they were united by passion. He was also encouraged to do so by Ivan Krypyakevych, with whose son Roman Hrechko was friends: “Collect, collect, - he says [Ivan Krypyakevych] “It‘s a very useful thing,” he says, “to collect our antique things.” “It‘s all our history, he says. No one can make something like this now. Things that were made back then - now it‘s all, he says, nowadays there is nothing like that.” When he started working in the People‘s Movement of Ukraine, he already had a big collection - over a hundred icons: “it was the largest collection of the icons then known in Ukraine”. One of the Krakow museums offered to buy from him a collection that no longer fit in the apartment, but could not find a consensus on the name: “I say, “To, będzie jaka ikona?” - “Well, - as they said – Kresova.” […] I say: “nie, proszę Pani, chciałbym żeby to była ukraińska”. “Oczywiście, że tak, to naprawdę tak jest, ale nie możemy tak opisać”. Well, you say no, so I say no”. Thus, the icons remained in Ukraine. In February 2013, the collector donated 65 icons (most of the collection) to the Ukrainian Catholic University.

Events that preceded the restoration of Ukraine‘s independence

Hutsulshchyna and shared views also united him with Ivan Svitlychnyi, Bohdan, and Mykola Horyn. In 1963, a joint expedition to the mountains of Lviv and Kyiv dissidents took place.

In 1987, a self-published almanac “Yevshan-zillia” began to be published. Ivan Hrechko was among the author-editorial group: “You know, the initiator, the promoter of ideas, was Iryna Kalyntseva [Kalynets] […] And everything was there, we were drinking coffee in that kitchen, we had discussions, we drank wine, and there were gossips and jokes, and there we talked about the cause that needed to be done. And she immediately spoke programmatically, you know, she knew what to do, that we will do it someday, we will publish a magazine: “you write an article about it, about this and you about that.” […] We were using that thin piece of paper, a cigarette paper. It was printed in five copies, and then it was distributed, and people distributed it, so somehow they copied it on a photocopier or something, and it spread among people independently of us.”

In the late 1970s and 1980s. Ivan Hrechko joined the preparations for the legalization of the Ukrainian Greek Catholic Church, he was the unofficial secretary of Bishop Volodymyr Sternyuk.

In May 1989 he became a member of the People‘s Movement of Ukraine, where he was a member of the central government and was chairman of the Freedom of Conscience Commission.