Mykola Horbal Микола Горбаль

Були от особливо ці хлопці по літаку − євреїв-сіоністи, у нас з ними були дуже дружні стосунки. До речі багато матеріалів якраз йшло через них, бо можна було написати. І одна приходить, я в Мордовії, і сестра приїхала на побачення, передав вона як ампулу, а ампула − це коли ти на церковному на папері щось пишеш, потім затушуєш в целофан, запалюєш отака ампула, що її можна проковтнути, запхати в місце, в яке вони не дивляться, бо інакше не можна, бо відкриває рот, присідай, «роздвинь ягодицы», кидали всюди. Я передав і що вона? Я їй сказав, що звільнився там такий на Львівщині, Городок, із Городка, якось би йому доставити і кінців не найшлось. Як правило, всі ці матеріали вони, як правило, йшли через євреїв. Вони мали дуже добрі контакти із Західним світом через… Москва− це посольства, акредитації пресові, там агентства різні пресові і через тих журналістів, бо вони були журналісти зацікавлені в зустрічах із позиціонерами, із дисидентами. Так що із задоволенням це все брали. Я, коли померла Надія Світлична в 2006 році, я працював з архівами там Штатах, бо вона тут ініціювала створення музею «Шістдесятники». Це її ідея, її задум, вона це робила. От і треба було всюди, я находив свої папірці на церковному папері написані на Уралі руками. Містика, немислимі речі, я довожуся до того, до того, що якщо ти робиш Божу справу − тобі поможуть. І тоді, коли мене арештували вперше, ні одного слова мого не було надруковано ніде ніякої. Я вірші не писав, бо не вважав себе поетом, я написав деякі пісні, тобто, тексти були пісень, бо мені мені треба було для своїх ансамблів.

Завжди щось знаходиш якісь методи, я через стіну зі мною сидить Лук’яненко, був такий випадок, що умовний знак в стінку, відкриваєш кватирку і він відкриває кватирку. Кватирки можна було відкривати, і там тихенько, якщо менти не чули, то можна було перекинути пару словами. Ну, дальше можна було через баню, в лазню возили, водили нас в лазню раз в 10 днів, а також наші в'язні, бо повне обслуговування, нас там було 24 в’язні: і варили їсти, і прали, і опалювати, і прибирали, ми самі себе там мусіли обслуговувати. Бо був один такий випадок, що прийшли до мене, викликали мене: «Побудь ще поваром!» А при кримінальних зонах вважалося, що то суча робота, що то для таких, хто поваром робив. І я до Лук’яненка: «Слухайте, викликали мене». І він каже: (сміється) «Миколо, хто нам буде їсти варити ? Якщо Ви відмовитесь, то буде нам возити виболотки із всього кримінального табору, що то вони там не подоїдають,. От я посуду мив». Так що там поваром один робить, один литовець… Я там якиїсь час навіть кухаром працював на цій зоні. До речі, я не знав, що я не застану Василя Стуса. За два тижні до мого приходу не стало Василя Стуса, я був тоді в Казанії на пересилці як, бо я вже десь прийшов 23 вересня, Василя не стало 5 вересня.

«В один прекрасний день, тут в Києві, вони на зупинці швидкісного трамваю мене побили, кинули в тюрму. На другий день я дізнався, що я мав намір когось зґвалтувати, от мене судили, я отримав 5 років кримінальну статтю за намір до зґвалтування. От коли, я коли я показав свідчому, що кажу: «Який, яке, яке, яке насильство? Ну, подивіться, що зі мною робиться, а мене справді, вони мене кинули на землю, мене копали ногами, мені розсікли губи. І я кажу, що прошу лікаря і зафіксуйте, зафіксуйте побої, хто кого ґвалтував. «А я Вам не рекомендую цього робити, - каже слідчий, - Це Вам буде гірше». Так що мені буде гірше? Що мені буде гірше? Я в тюрмі, мене побили, викликайте лікаря. Викликали лікаря, зафіксували побої , і на другий день принесли санкцію, що звинувачуюсь: робив опір громадянам, які прийшли на захист. Так що, це вимушено був я робив опір, для того, щоб я не робив злочин, то мене били просто. Так що, я ще отримав 3 роки за опір владі, отака річ є. Так що вони помстилися. Вони виявляється знали, що я в таборі займався конспіративною писань цієї «Хроніки поточних подій табірних», вони розраховували, я тут пишу, що вони розраховували, що вони готували мене на самогубство, що я не витримаю».

Нас привезли до того села, то був 47-ий рік, то було літо, то був голод. Я знаю, що мама потім розказувала: спекотно, то із Богданом, з братом, спухли, то мама казала, що мусіла ту сорочину з тебе вже зрізати, бо вона не могла зняти її, бо ми так попухли. Біда була, бо ніхто не хотів лободу пустити, бо що ти по чужому городі лазиш? Лобода не було, не було кропиви де врубати, билися страшна була. Так що ми, до речі, ті лемки, які там приїхали раніше, то посилилися в ті польські хати, а в нас вже не було нічого, то якась там порожньо польська стайня були. Тато зробив одну кімнатку, і ми в тій кімнатці жили.