Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Наталія Гайдай Nataliia Haidai (* 1971)

• народилася 1971 року в Харкові

• у 1988 році вступила до Харківського інженерно-економічного інституту, де здобувала економічну освіту

• у 1992-му вивчала маркетинг у Відні (Австрія) за програмою обміну студентів

• ще навчаючись в інституті, почала працювати в банківській сфері

• у 1994–2001 роках працювала в першій у Харкові інвестиційній компанії — «НПК Інвест»

• у 2003 році народила сина Івана

• під час Помаранчевої революції 2004 року в Харкові брала участь в акціях протесту проти політики Віктора Януковича

• у 2005 році народила доньку Марію, у якої виявили розлад аутистичного спектру

• у 2008 році родина переїхала до Коктебеля, АР Крим

• у 2014 році разом із чоловіком виходила на проукраїнські мітинги в окупованому росіянами Криму

• у 2017-му родина залишила окупований Крим та переїхала на Херсонщину

• у 2019 році разом із подругами, мамами дітей з аутизмом, зареєструвала ГО «Аутизм. Особливий всесвіт»

• у квітні 2022 року разом із дітьми виїхала з Херсона, де прожила півтора місяці в окупації

• у 2024 році проживає в Івано-Франківську, де займається громадською діяльністю та опановує нові навички в економічній сфері

У перші роки української незалежності Наталія Гайдай активно включилася у формування нових економічних реалій, а коли дізналася про аутизм доньки, повністю присвятила себе роботі в сфері інклюзії. Виїхавши з російської окупації вдруге, навесні 2022 року вона зупинилася в Івано-Франківську. Там продовжує працювати над створенням гармонійного та інклюзивного суспільства, у якому кожна людина має можливість бути почутою та підтриманою. 

Дитинство: Харків, подорожі, творчість

Наталія Юріївна Гайдай народилася 21 травня 1971 року в Харкові. Її батько працював на Харківському моторобудівному заводі «Серп і молот», а мати викладала в інженерно-економічному інституті, де згодом навчатиметься і її донька. Батьки були лояльними радянськими громадянами, а пані Наталія в дитинстві вірила, що їй надзвичайно пощастило народитися в Радянському Союзі: «Я тоді була впевнена, що всі навколо — члени комуністичної партії. Я не знала, що бувають люди, які не є комуністами». Однак життя родини, як і життя багатьох інших людей в СРСР, було сповнене замовчувань: «В Бога у нас ніхто не вірив, хоча я згодом дізналася, що тато у мене був віруючим, але все це приховувалося. Мама постійно говорила, що вона не хрещена, але потім виявилося, що це не так».

Батьки з донькою часто подорожували Радянським Союзом, зокрема їздили Золотим кільцем Росії, відвідували Ленінград, один із центрів радянської культури. Багаті на історичні пам’ятки міста Росії поставали в уяві дівчинки особливими, але враження від побаченого контрастували з вибудуваними образами: «Навіть той самий Ленінград. Мені здавалося, що він мав бути казковим, а був такий облізлий. Петергоф — говорили, що тут Петро I скільки всього придумав, а воно було як обшарпані дитячі гойдалки. Я пам’ятаю, що у мене весь час таке розчарування було від усіх стародавніх міст російських».

З дитинства пані Наталія захоплювалася творчістю. З першого класу відвідувала гурток малювання. «Я зберігала всі свої малюнки і чомусь була впевнена, що в майбутньому, коли стану відомою художницею, то вони будуть продаватися за великі гроші». Любила слухати Мірей Матьє і танцювати під її пісні. Займалася спортивною гімнастикою. У сьомому класі випадково потрапила в гурток макраме і почала активно та багато в’язати: «Саме після макраме мені легше почали даватися уроки. І якщо до цього часу вся ця алгебра, геометрія для мене були як темний ліс, тим більше фізика, то потім цей густий ліс розійшовся і став таким ясним-ясним». Згодом свідомо обрала фізико-математичний клас.

Рідний Харків пані Наталія запамʼятала великим романтичним містом: «Харків мого дитинства дійсно був дуже атмосферний, там так багато унікальної архітектури було».

Навчання, робота в банку і перші роки незалежності

У 1988 році Наталія Гайдай збиралася вступати до вишу. Їй хотілося пов’язати своє життя з творчістю, однак тоді реалізувати мрії не вдалося: «Важко було вступити, можна було по блату або за взятку. А оскільки моя мама на той момент працювала в інституті на кафедрі економіки, то у мене вибір був іти тільки на економіку». 

Під час навчання в Харківському інженерно-економічному інституті (тепер Харківський національний економічний університет) їй випала нагода поїхати за кордон за програмою обміну студентів, навчатися маркетингу на літній школі у Відні. Це був цінний досвід першого виїзду за кордон, який відкрив пані Наталії відмінне від радянського життя і додав критичності її світогляду. 

З четвертого курсу вона почала поєднувати навчання з роботою. «Мене мама влаштувала в перший комерційний банк міста — “Банк Восток”. Я перших пів дня навчалася, а інших — працювала з касовими операціями». У роки навчання пані Наталії Україна стала незалежною. Тоді їй, аспірантці, не вдалося захистити дисертацію через постійні зміни в законодавстві, які робили написане застарілим. Розпочався період активного переосмислення економічних процесів, відкрилися нові можливості.

У 1994 році Наталя Гайдай почала працювати в першій у Харкові інвестиційній компанії «НПК Інвест». Кар’єра стрімко розвивалася: керівна посада, стажування за кордоном, інтерв’ю на телебаченні, консультації. «Коли ти перший у чомусь, то тобі доводиться в цьому першому розбиратися. Я тоді всіх консультувала щодо приватизації. Тоді це здавалося новим світом: акції, фондові біржі, фіктивний капітал, ф’ючерси. Здавалося, що ми зараз скупимо всі ці акції, ваучери, і в нас буде справжнє акціонерне товариство», — пригадує пані Наталія. Однак з часом конкуренція в цій сфері почала зростати, а цінні папери — втрачати популярність: «У 2001 році все закінчилося».

«Життя після аутизму існує» 

Разом із чоловіком Валентином Наталія Гайдай виховує двох дітей — сина Івана та доньку Марію. Із дворічного віку в дівчинки почалися проблеми з сенсорним сприйняттям, рухом, мовою та інтелектуальними здібностями, лікарі діагностували аутизм. Усвідомлення того, що розлад доньки невиліковний, стимулювало пані Наталію дізнаватися про аутизм більше, читати спеціалізовану літературу. Водночас вона почувалася безпорадною: «Я не знала, як жити далі й що мені робити з цією дитиною». У 2008 році подружжя вирішило залишити Харків: квартиру продали й переїхали до Коктебеля в Криму. Тоді вони вважали це правильним рішенням, адже думали, що зміна урбаністичного простору на свіже повітря, гори та море буде дітям на користь, особливо Марії. Кримський клімат справді позитивно вплинув на здоров’я дітей. І саме в Криму пані Наталія з чоловіком стали систематично працювати з проблемою аутизму доньки: «Почали ходити до психологів, дефектологів, віддали її до спеціалізованого дитячого садочка». 

Одного разу пані Наталію разом із Марійкою запросили до Євпаторії, взяти участь у Першому таборі для дітей з розладом аутистичного спектру (РАС). Його влаштовували психологи з Києва. «Маша тоді була дуже важка. І коли я побачила, що там мами просто сидять п’ють каву, а діти граються, малюють, відпочивають, я тоді була в шоці, невже існує життя на Марсі», — пригадує пані Наталія. Після того у неї і виникла ідея створити подібний табір. Їй вдалося зібрати групу дітей та молодих людей з РАС і розпочати активну роботу з ними: «Це була важка праця та неймовірно потужна енергія». Було безліч проєктів, креативу і творчості: виїзди на конях, музична терапія, кінезотерапія, постановка вистав, робота зі спеціалістами. З родинами працювали психологи. «Нам навіть вдалося створити в школі інклюзивні класи, що ніхто до цього не робив ще», — ділиться пані Наталія. 

Робота з молоддю та дітьми, що мають розлад аутистичного спектру, привела пані Наталію до створення об’єднання «Аутизм. Особливий всесвіт». Спільно з подругами (мамами, чиї діти також мають діагноз «аутизм») у 2019 році офіційно зареєстрували громадську організацію. До початку повномасштабного вторгнення організовували багато вистав інклюзивного та лялькового театру, виставки малюнків, майстер-класи. Влаштовували в Херсоні (куди родина переїхала після окупації Криму) різні соціальні заходи, під час яких говорили про аутизм. З 2022 року почали більше взаємодіяти з благодійними фондами, подавати заявки на гранти, щоб допомогти якомога більшій кількості людей із РАС. «В планах у нас ще тренувальні квартири для молоді з аутизмом, соціальні майстерні, влітку плануємо виїзні заходи, реабілітаційний центр для нашої спільноти», — розповідає пані Наталія.

Від Помаранчевої революції до протестів в окупованому Херсоні 

Попри переїзди, Наталія Гайдай щоразу опинялася в епіцентрі історичних подій. З початком Помаранчевої революції разом із чоловіком брала участь в акціях протесту на Площі Свободи в Харкові: «Моє покоління <…> йшло на помаранчеву сторону, тому що ми розуміли, що це все [прихід до влади Віктора Януковича] знову приведе нас до того, звідки ми щойно вирвалися, до Радянського Союзу».

У 2014 році Росія анексувала український Крим. «Коли зайшли перші росіяни, “зелені чоловічки” в Крим, то вони спочатку захопили аеропорт “Бельбек”, потім поїхали на великих машинах по Криму. Дуже швидко усі місцеві кримчани побігли на свій “майдан”, “антимайдан”. Я пам’ятаю, що ми якраз в парку з Машею гуляли і йшли ці жінки: “Ви що, не йдете на мітинг за Росію?”. Я кажу: “Ні, не хочу на мітинг за Росію, я проти Росії”. Тоді вона відповіла, що “через таких, як ви, безідейних, нас нацисти і захоплять”», — пригадує пані Наталія. 

Поки це було можливо, із чоловіком брала участь у проукраїнських мітингах спільно із кримськими татарами. Після окупації Криму «стало дуже страшно жити; страх тоталітарного суспільства повернувся просто в один момент». Щодня доводилося бути обережним у висловлюваннях та контролювати свої емоції, коли на очі потрапляли російські символи. Також важко було не звертати уваги на розмови в громадському транспорті про те, яке чудове життя очікує жителів Криму у складі Росії. Згодом родина ухвалила непросте рішення — виїхати з Криму. Близько року шукали місце для переїзду, зрештою зупинились на Херсоні. Тоді ж виникла ідея влаштувати на узбережжі власну «літню резиденцію» і маленький домашній пансіонат, куди можна було б запросити на відпочинок родини з дітьми з аутизмом. Селище Приморське у Херсонській області «сподобалося просторими пляжами і степовою місцевістю». Влітку родина проводила час на херсонському узбережжі, а взимку поверталася до міста. Тому і повномасштабне вторгнення РФ застали в херсонській квартирі. 

1 березня, після оточення міста, росіяни почали заходити в Херсон з кількох напрямків. Вночі цього ж дня російська військова техніка опинилася в центрі міста — просто під вікнами пані Наталії. Два тижні жінка з дітьми не наважувалася вийти з дому. Бачила, як дедалі більше людей збиралося на протести на головній площі міста, чула, як окупанти стріляють у мирні зібрання. «Згодом страх дещо минув і ми самі стали виходити на мітинги», — згадує вона.

Евакуація з окупованого Херсона

З кожним днем залишатися в Херсоні було дедалі небезпечніше. Найважче було відчувати постійний тиск від присутності окупантів у місті, проходити біля блокпостів або спостерігати, як озброєні солдати проходять повз чергу по хліб. Після того як пані Наталія мала конфлікт із окупантами, зрозуміла, що потрібно виїздити: «Я зачепилася з ними язиком, почала розповідати, хто такий їхній Путін. Дивлюся, а він книжечку дістав і все це записує. Думаю: ну все, завтра по мене прийдуть. Підняла всі свої зв’язки і почала шукати шляхи евакуації». 

Тиждень сім’я чекала на волонтерський автобус, який російські військові не пускали в місто. 16 квітня пізно ввечері пані Наталії зателефонували з місії ООН з повідомленням, що з’явилося вільне місце, але треба о п’ятій ранку бути на іншому кінці Херсона: «У нас не було іншого виходу, і ми погодилися. Йти пішки повз блокпости в темряві в комендантську годину було дуже лячно. А ще страшніше було вже їхати в автобусі через десятки російських постів і перевірок». На шляху до підконтрольної Україні території проїхали сімнадцять російських блокпостів. «І зразу так — хух… наші-і-і, весь автобус так ожив, усі вистрибують, плачуть, розціловують наших військових», — згадує пані Наталія.

І знову життя у новому місті…

Зараз Наталія Гайдай із дітьми проживають в Івано-Франківську. Разом із ГО «Аутизм. Особливий всесвіт» плетуть маскувальні сітки для українських військових, організовують майстер-класи для дітей і дорослих, роблять листівки на фронт. «Я живу у наших друзів, які часто їздили колись до нас. У них хлопчик такий самий, як Марія. Умови для життя хороші, але все одно я кожного дня чекаю, коли звільнять нашу Херсонську область», — ділиться пані Наталія. 

Одразу після переїзду було особливо важко. Знову потрібно було пройти певну соціалізацію, адаптуватися до нових умов життя: «Мені було дико від того, що там постійні обстріли, а тут можна просто гуляти і не боятися нікого і нічого». Перших пів року для пані Наталі були важкими та стресовими, вона «не могла нічого робити, просто в’язала один за одним светри… це було єдиним зняттям напруги». Зараз вона почуває себе в місті спокійно та вільно. Саме в Івано-Франківську змогла знову реалізовувати своє дитяче захопленням мистецтвом. Разом із донькою вони почали відвідувати заняття з арттерапії: «Я сама почала ліпити, і багато. Це дуже потужний вихід із кризи, через глину». Вона бере участь у психологічних тренінгах, також пройшла безкоштовне навчання для жінок-підприємиць. Зауважує, що є багато пропозицій для внутрішньо переміщених осіб.

Пані Наталія продовжує знайомитися із культурно-мистецькою спільнотою Івана-Франківська та відкривати для себе нові горизонти: «Зараз ми з Машею стали вишивати вишиванки. Вже вишиваємо третю. Я проводила декілька майстер-класів з арттерапії для місцевих організацій. Зараз для людей з інвалідністю проводжу щонеділі арттерапевтичні заняття на волонтерських засадах». 

Останні два роки пані Наталії важко психологічно ще й через те, що поруч немає її чоловіка. Він з початку повномасштабного вторгнення служить у лавах Збройних Сил України. Вона продовжує займатися громадською діяльністю, навчається підприємництва та вірить у перемогу України. З нетерпінням чекає на повернення чоловіка та продовжує нотувати нові плани, які хоче реалізувати з ним, коли родина повернеться до рідної Херсонщини.