«Я тоді ходив до… як то тоді називалося, шкілка, так якби дитячий садок на вулиці Гоголя (тоді Зигмантівська вулиця називалася). І нас, тих дітей з тої шкілки, і не тільки, і з вулиці, зібрали в церкві Юра [зараз — Собор Святого Юра] на подвір’ї і поставили дітей в ряд… якесь благословення було. Не знаю, як то, шо то таке <…> І весь час пригадую слово “владика”. Що має бути владика, владика. Я запам’ятав це слово. І тут нарешті у візку везуть старого старця, людину… Шептицький… він вже ходити не міг, він був паралізований у візку там. Мене цікавив візок [сміється]. І та борода його цікавила. Ну шо, як дитина. Оце я тоді пам’ятаю, що я його там тоді бачив живого… вже такий був… То був <…> початок сорок четвертого року. Ще совєтів не було. Бо тоді таке благословення <…> при совєтах вже би не робили з дітьми».
«І 24 серпня Верховна Рада приймає Акт про незалежність. Я того не знав. Ага, а в той день, в Сочі, в тої Марійки Сороки — вона народилася 24 серпня, і ця, яка нас запросила до Сочі, організовує їй таке прийняття десь в якомусь там над морем ресторані, і ми там святкували, і там ще були зі Сочі кілька хлопців<…>, які теж були українцями, вони нібито теж відзначали з нами ту зустріч Марійки Сороки, відзначали її день народження<…>. Ми йдемо з піснями українськими, йдемо по дорозі, дійшли вже під готель “Сочі”<…> в центрі, головна дорога. Тут звідтам виходить мужчина, він якраз з Донецька, російськомовний, і каже до нас… і прийшли ще двоє жінок, видно, вони були єврейки, але знали вже гімн, бо вони були львів’яни, а він з Донецька. Він говоре: “Что вы не знаете, что Украина получила независимость”. А <…> я говорю: “Звідки ми знаємо?”. То вечір вже, одинадцята година, ми вже вертаємося до того… І тут мене як прорвало, і я “Ще не вмерла Україна». Почали гімн співати. Ми всі заспівали гімн — і ті, що нас супроводжували. З балконів люди повиходили, з того готелю подивилися, що то за співи якісь <…> не чули і не знали, що то за пісня. А то гімн ми співали<…> Так що я той Акт незалежності зустрів в Сочі».
«І коли я вже… батькам не говорю, що на юридичний поступив, на історичний здавав екзамени. І тут нарешті, коли я подивився, що я в списках, двадцять п’ять чоловік прийняли. Ґудз Мирослав-Дмитро Дмитрович є студентом зачислений, пішов я до хати і говорю батькам: “Я поступив, але не на історичний” [сміється]… п’ятдесят шостий рік, та ж тільки що почали виходити наші з заслання.. але на юридичний. Юрист, юрист, та. А тато зразу про юриста як прокурора, судьйою… А наші місцеві то дуже зневажали, то репресивний апарат є. Я би то мав нібито бути тим <…> А за Польщі, поляки мали таке слово “капусь”. “Донощик”, “капусь”. Тато зразу говорить: “Та, Ганю, та він капусьом буде”. І почали знов. І були незадоволені, що я поступив на той юрфак. Але через рік-два забулося і вже було так добре, що я поступив на той юрфак».
«А було проголошено, що львівський юрист Мирослав Ґудз, Іськів проголосив. А вони знали, де я працюю і так дальше. І вони зразу подзвонили мому директору Биряку, на другий день же, зразу, рано. І я тільки прийшов на роботу, секретарка говорить: “Мирослав Дмитрович, зайдіть до Биряка”. І тут Биряк зразу каже: який, — <…> і таким російським матом говорить, — мене посилав виступати там? А я говорю: “Роман Олексійович, там що сказали, що я юрист хім-фарм заводу, — я говорю, сказали, що я львівський юрист”. Він говорить: “Так, а вже мені з райкому партії дзвонили, вже мені з міському партії дзвонили, що в нас працює такий юрист, що виступив з такими ситуаціями”. Оце зразу йому сказали. Але я того не боявся».
«До мої цьотки [тітки], вона мала якогось там нареченого, який приходив вечорами до хати. Був умовний стук: три рази в двері треба було постукати. І в нас тоді в тій хаті <…>такі подвійні двері були. Вони зайшли до хати. Коли вже всіли. Сім чоловік сиділо в нас [у] першій кімнаті. Там була кухня, кімната… разом то всьо було. А шість чоловік сиділо в наступній кімнаті. А я сидів біля дверей і знав, що одинадцята година наступає і має підійти той тітки наречений, і дуже переживав за то. Хоча я знав, що не дай Бог, щоб він появився. І коли я сидів біля тих дверей, то почув легенький стук три рази. Але він легенько постукав, вони не чули. <…> А там величезне подвір’я, там чотири будинки сходяться. І він за інакший будинок зайшов, в іншім під’їзді вийшов через подвір’я. Бо зауважив… коли заходив до нашої брами, зауважив, шо <…> двоє людей підозрілих ходили навпроти. І тому він зорієнтувався, <…>що, може, не можна заходити до хати. Потім він всьо одно потрапив до рук і його засудили до двадцяти п’яти років, і він помер в тюрмі».
Мирослав-Дмитро (Мирон) Дмитрович Ґудз народився 18 липня 1938 року у місті Львові. Усю батькову родину з села Рокитне репресували, тож пан Мирослав отримав удома патріотичне, антисовєцьке виховання. З 1956 по 1961 рік навчався на юридичному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка. Після закінчення університету спочатку працював інспектором з пенсій у районному відділі соціального забезпечення у Львові, потім змінив ще кілька місць роботи. У 1963 році одружився з Лідією Мартинюк, з якою виховав двох дітей: доньку Зоряну та сина Маркіяна. У 1966-му влаштувався юрисконсультом на Львівський хіміко-фармацевтичний завод, де працював тридцять три роки. Окрім юриспруденції, Мирослав Ґудз активно цікавився українським національним питанням. Протягом 1965–1966 років переписував тексти самвидаву, зокрема «З приводу процесу над Погружальським», Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». А з 1968 року почав цікавитися екслібрисами. Він став їх колекціонувати, а згодом організовував тематичні виставки екслібрисів та видавав до них каталоги. 1983 року відбулася перша виставка екслібрисів, яку підготував Мирослав Ґудз, — «Медицина в екслібрисі». Після цього були ще виставки «Іван Франко в екслібрисі», «Русалка Дністровая в екслібрисі». 1989-го Мирослав Ґудз долучився до Народного Руху України (тоді ще Народний Рух України за перебудову), став співголовою правничої комісії Руху, проводив консультації для представників рухівських осередків, був головою ревізійної комісії Руху.
Нині, 2022 року, пан Мирослав живе у Львові, далі спілкується з приятелями і проводить час у їхньому товаристві.
Перша виставка-продаж (Львів, Бернардинське подвір'я). Весна 1986 р.
З справа на ліво стоять Мирослав Ґудз, Мирослав Откович, Люба Чайківська, Зеновій Флінта, Василь Глинчак, дружина В. Глинчака -Євгенія.
Перша виставка-продаж (Львів, Бернардинське подвір'я). Весна 1986 р.
З справа на ліво стоять Мирослав Ґудз, Мирослав Откович, Люба Чайківська, Зеновій Флінта, Василь Глинчак, дружина В. Глинчака -Євгенія.
Фото учасників походу з нагоди 130-річчя перезахоронення Тараса Шевченка на кордоні України з Росією перед першою зупинкою в Глухові, травень 1991 року. Справа від бандуристок в окулярах Мирослав Ґудз.
Фото учасників походу з нагоди 130-річчя перезахоронення Тараса Шевченка на кордоні України з Росією перед першою зупинкою в Глухові, травень 1991 року. Справа від бандуристок в окулярах Мирослав Ґудз.
Фото з відкриття виставки «Медицина в екслібрисі» в фойє Хіміко-фармацевтичного заводу, 17 червня 1983 року, Львів. Мирослав Ґудз стоїть боком перший справа.
Фото з відкриття виставки «Медицина в екслібрисі» в фойє Хіміко-фармацевтичного заводу, 17 червня 1983 року, Львів. Мирослав Ґудз стоїть боком перший справа.
Фото учнів 4-го - А класу школи № 44 ( Львів, 28. 04. 1949 року) з класним керівником Софією Феліксівною Бурухіною. У перщому ряду третій зліва – Мирослав Ґудз.
Фото учнів 4-го - А класу школи № 44 ( Львів, 28. 04. 1949 року) з класним керівником Софією Феліксівною Бурухіною. У перщому ряду третій зліва – Мирослав Ґудз.
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
