Геннадій Гриценко Hennadiy Hrytsenko

У зв’язку з моєю монументальною діяльністю я був запрошений київськими монументалістами в групу… Було замовлення в Донецьку оформити… експериментальна школа, дуже велика, зробити там мозаїки: центральне велике панно, 100 метрів, і бічні вісім панно. Мене запросили для участі в цій роботі. Це була така група. Її очолювала Галина Зубченко. Вона запросила Аллу Горську. Такого відомого художника Григорія Синицю. І з Івано-Франківська Івана Кулика і Олександра Коровая. Це прекрасні художники, відомі, франківські. Ми там пропрацювали два роки. Я два роки там працював. Був знайомий з Аллою Горською. Через неї я познайомився з художниками-шестидесятниками. Зокрема з [Вячеславом] Чорноволом, з братами [Михайлом та Богданом] Горинями. Мене дуже підтримував Леонід Череватенко, він був два рази головою [Київської міської організації Національної] спілки письменників [України], дуже мене підтримував. Було створене таке панно, яке стало достатньо відомим. Але перебуваючи в Донецьку, ми займалися питаннями теоретичними, розвитком українського мистецтва. Ми прийшли до висновку, що українське мистецтво повинно у монументальних формах розвиватися. Теоретик був Григорій Синиця. Концепція була така, що мистецтво повинне бути монументальним, повинно бути сучасним і повинно бути по формі абсолютно українським. І національним, і сучасним, і монументальним. Оцю концепцію ми у своїй творчості і особистій, і монументальній проводили.

Я був в селі, а мама залишалася в Запоріжжі. Коли вже приходив фронт до села нашого, то німці село спалили. Це факельщики ходили. Тоді був великий врожай. В нас величезна скирта соломи. Всі ці хати ж були солом’яні, під солом’яними стріхами. Факельщики, пам’ятаю, в чорних формах з факелами ходили і підпалювали. Спалили нашу… Це дуже мене вразило, я був в такому стресовому стані, пам’ятаю. Там такий був кущик. То ж степ. Кілька соняхів росло. То я заховався з коровою, тримав корову за груди. Ми корову заховали, бо вони вистрілювали… То вони стрельнули в корову, а я біля неї. В корову попало, от сюди. Попали в корову, стрельнули, а я був біля корови. Ото таке ми пережили, спалення села, Друга світова війна. Коли фронт пройшов, то всіх мужиків забрали на фронт. Дуже-дуже мало повернулося, бо це вони були штурмували Дніпро, дуже-дуже мало людей повернулися.

Там же я познайомився, в Києві, з такою львівською… вона приїхала, я якраз перебував на квартирі у Алли Горської, у [Віктора] Зарецького. Приїхала до них Софія Караффа-Корбут, така відома графік зі Львова. Ми з нею подружилися. Я займався Хортицею, а вона переймалася козацькою тематикою. Вона мені дуже багато листів писала. Запросила мене в Карпати. Я з Олександром Короваєм поїхав в Карпати. Якраз ми були в Дземброні, і туди з’їхалися львівські художники, [Роман] Турин, пам’ятаю. Таким чином я познайомився з шестидесятниками львівськими.

Я був членом Руху, навіть завсекцї. Керував міським рухом Борис Голодюк. Дуже великий внесок його. Але якось так з часом його забувають. Він щось хворів. Все-таки треба його згадати добрим словом. Коли відбувалися події в Грузії, в Прибалтиці, танки кидали, все таке інше, хлопці мене викликали. Я вже все-таки літній був в той час. Це був 61-й [рік життя]... Це вже мені десь під 60 було. До мене як до старшого звертаються, кажуть: «Що робить?». Бо нагнали танки в Івано-Франківську, криваві події якраз в Прибалтиці, в Грузії. Готувалось таке саме і в нас. Ми прийшли до висновку, що треба зібрати [військових], говорити з ними. В Русі, у міському Русі, отам біля фонтану, там Рух був… А тут був штаб корпусу [на той час — 38-ма загальновійськова армія ЗС СРСР] в Івано-Франківську. Елітний корпус був. Ми викликали командування, то прийшло чоловік, мабуть, двадцять, полковників. Раз ми запросили, а вони танки виставили… мабуть, не всім хотілось воювать. Все-таки пішли на переговори. Бо ніхто не знав, що ми можемо там говорити. Мене попросили виступить. Я там сказав тільки три речення. Кажу: «Ми знаємо, що стоять танки». Кажу: «У нас теж є підрозділи». А вони отак кинулися. Друге речення кажу: «У вас тут сім’ї є, давайте жить мирно. Які у вас претензії?». Ми ще запросили заступника [голови] обласної адміністрації [на той час — обласного виконавчого комітету]. Один [військовий] виступає, каже: «Ви, знаєте, таке неподобство з нами тут творите, у нас неотремонтована баня». Другий стає, каже: «Ви знаєте, в нас біля гаража нема дороги. Скільки вас не просимо, ніяк ви нам не допоможете. Цей [заступник голови виконавчого комітету] записує цілий ряд питань. Четвертий виступає: «Нам города не дали». Цей записав це. Каже: «Через неділю зайдете, ми це все зробимо». Це, каже, такі питання, що не є таке щось… Виходимо. Переді мною виходять два полковника. Один каже: «Это наши враги, но очень умные люди». Пішли. Там хтось залишився з їхнього керівництва. Ми вирішили написать в газету статтю. Там була така коротенька замітка, що Прикарпаття оголошується зоною спокою. Ніякі танки вони не виставили. Ніякого кровопролиття не відбулося.