Василь Горняк Vasyl Gorniak

Так, звичайно, я своїм дітям і хлопцям говорю, і своїм дівчаткам, що так і так… Я постоянно говорю то, шо мене, те, шо я пережив у своєму житті з молодості, і те, шо мені батьки розказували, шо це не можна, це не можна, — я це говорю своїм дітям. Так само треба дотримуватися, що це не можна, це не можна, це не можна, шо в нас так є, так мене мама вчила, і я вас учу. Навіть за нашу мову — я стараюся часто говорити навіть до них, закидую якісь слова. А переважно в мене старша сестра, вона цікавиться циганською мовою. І вона в інтернеті навіть копає, перевіряє мене, чи я правильно навіть говорю. Ну, і є діалект трошки інакший в інтернеті, а переважно одна мова наша. І я говорю своїм дітям, я говорю, шо цигани наші… Ви кажете за культуру, то от наші цигани дуже люблять, дотримуються корнів… Нащот музики… Це вроджене, це закладене, я не знаю звідки, но цигани — це веселий народ. Вони вірні, вони закінчили чи закинули школу, а просто це за… від Бога. Цигани вміють грати на гітарах, на акордеонах, на баянах. І взагалі циганський народ — це веселий народ. Воно переходить навіть, ви бачите, в мене сини. Скажу так: передалося від прадіда, прийшло... грати на гітарі. Він нічо не закінчував, просто автоматично… прийшло до нього, він сьогодні хорошо грає на гітарі. У нас є цигани, що хорошо вміють грати на музикальних інструментах і дуже співати. В мене діти теж співають, племянники файно співають. Взагалі цигани як зберуться, вони співають. Співають по-циганськи. Співати по-циганськи, пісню, в нас шось більше практикуєм, чим говорити. От співати по-циганськи дуже співаємо. Є таке, до [повномасштабної] війни в нас було — це були прекрасні часи, то ми збиралися, вся родина наша, виїжджали десь в лісок, брали гітари, співали, танцювали… Ну щось трошки було як циганське, щось таке, вогонь палили, ти відчував себе, така атмосфера, шо ти відчував, що ти дійсно циган, така кумпанія, співи, діти, жарти і так дальше.

Я вам скажу чесно: при Радянському Союзі до нас ставилися краще. Відчувалось так, що ми жили на Бані, наші родичі жили, ми тута жили, і з нами наші бориславці-українці з нами дружили, не було такого поділення. Кожна копійка ділилася з хлібом, з печивом, цукерками, не було таке, що там цигани, таке… Таке не було сильне поділення. Якось любилися, дружили, а іменно, знаєте, раньше то, і до сіх пор є, райони в Бориславі, мікрорайони — Баня мікрорайон, Комсомольська, Коваліва, і от цигани переважно в більшості жили на Бані, в тому районі. І якось були сварки, там кумпанія, драки, район на район, но іменно Баня — то там українці з циганами дружили, то такі як свої були. А от зараз якщо взяти, зараз при самостійній нашій державі Україні — зараз дуже є великі поділи. Зараз страшно на циган, страшно на циган… Я вам скажу чесно — циганам важко жити, зараз важко. Обсудять. Хотя ти нормально стараєшся жити з сусідами, сусіди вроді би добре з тобой, а підуть обсудять, ти є циган... Важко…

Я приїхав туда [до Німеччини, куди евакуювалася родина] в гості тоже, я був там, потім я тоже з ними був там чотири місяця, но там люди… Вони тебе скорше з’їдять, чим свої. Я дивуюся, а потім там старший мужик на мою доньку кричить, я кажу: «Послухай, ну як ти мав право кричати на неї, вона ж дитинка!». Вона приходить і плаче: «Тату, він на мене такий…». Я підхожу до нього: «Послухай, чого ти, як ти мав право кричати, ти старший дядько, я є тато, чого ти не постукаєш в двері і мені не поясниш?» Я кажу: «Ви шо?» А вони, ті люди… Я говорю до нього: «Слава Ісусу Христу», а він мені: «Добрий день». Розумієте? І трошки діалог неправильний був з ними. Потом їм проявилося, шо… Обзивали нас «цигани», таке відношення до нас ставилося, обходили нас… — Це були сусіди, з якими ви жили? — Так. І якщо, я вам скажу чесно, де би ти циган не був, но тебе обсудять. Ти є циган, і з тобою… Є такі, я не кажу, що не всі люди. Є люди, що і з циганами їдять, і з нами їли, і радувалися, і гуляли з нами. А є такі люди, що вроді з тобою добрі, а там підуть і обсудять. Отак. Але нема значення чи ти циган, чи хто там, — всіх приймали…

Це проблема, я вже повторююся, нас, старших. Оце, шо ми безвідповідальні, ми не задумуємся, що ми самі винуваті, шо ми не вчимо наших дітей нашої мови. І ми забуваємо, що вона скоро дійсно вимре. І прийде якесь друге покоління ще, багато поколінь пройде і, як не прийде Бог, то вони вобщє не будуть знати циганське слово. І це ми винуваті. Треба… Тут добре, що ви отак от сказали мені це, і я тепер задумуюся сам, от тепер виникла думка: «А чому я дійсно із своїми дітьми не розмовляю по-циганськи?». Шо він вимре, вони не будуть знати, а це ж… Ми ж цигани. Потом, ви розумієте, в Закарпатті є цигани…Він одружився на моїй сестрі, він є циган, а він і не знає циганської мови. В чом-то винуваті ми, старші, що ми не зацікавлені в тому, щоби десь… Ми планували, от, до речі… Ми планували, сестра моя, що є голова ромської організації, їй дали тут такий кабінет, но там треба ще зробити, я не знаю, чи вона доробила, і ми хотіли відкрити таку повчальну школу циганської мови. Ми планували це. До війни. Но почалася війна, і я кажу, ота війна у нас всі плани збила, бо виїхали всі, і ми хотіли це зробити. Ну, я думаю, що ми це, попри... я думаю, що війна закінчиться і ми щось будем думати нащот відкрити школу, щоб відновити нашу мову, якісь традиції наші.