Василь Ґабор Vasyl Gabor

«Бачите, почалася незалежність і фактично я нині розмірковую, як багато мені дала незалежність. Тобто, як багато дало життя можливість реалізувати себе людині в незалежній державі. Бо коли я так міркую, як би моє склалося життя, якби не було незалежності, то нічого не світить, бо, скажімо, видати в радянських часах книгу я так і не зміг. Бо, скажімо, хоча подавав рукопис у різні видавництва, одна з рецензій (тоді були видавничі рецензії, тобто закриті)… І один з рецензентів написав, що тут нема змальовано радянської дійсності, тут жінки якісь патологічні, у них якась патологічна любов, ще щось. Це ніби в дев’ятнадцятому столітті. Як я втішився цій оцінці. Тобто реально мені мало шо би могло, як письменнику, світити у радянських часах. Тому що треба було писати так, як… тоді навіть такі були слова “паравозики”. Поети писали вірші, присвячені Леніну чи партії, щоби вийшла їхня збірка. І так само вимагали писати письменників на якісь, як показувати світле радянське життя. А мені хотілося писати про той світ дитинства, в якому я виріс, про тих людей, яких я чув, про свого дідуся, про інших. Тобто світ такий містичний, казковий, але далекий від світлої реальної дійсності».

«Коли на початках 90-х до Львова приїхав молодий доктор Гарвардського університету Борис Гудзяк, а нині владика, то він створив Інститут історії церкви. І жива історія записувати інтерв’ю репресованих священників, монахинь, їхніх дітей. Маю на увазі священичих дітей, жінок, дружин. І мене попросили, як закарпатчика, <…> переважно записувати інтерв’ю закарпатських священиків і все інше. Це був колосальний досвід мій. Я думаю, можливо, сотню точно записав. Це були такі часи, шо, щоб дійти до села, машини не їздили, автобуси не їздили, та йдеш пішки, чи на фірі тебе підвезли. Чи чекаєш священника, чи дружину його. Але це був колосальний досвід спілкування з людьми, які пройшли пекло, але залишилися такими світлими, такими добрими, шо воно мене і по нинішній день вражає і надихає. Були випадки, що священники боялися зі мною зустрітися і я пригадую в Мукачево, не буду називати прізвище, п’ять разів підходив до будинку отця і п’ять разів мені казали, що отця дома не було, нема. Хоча він був. І вже пізніше інші отці сказали, шо “відгукніться, цей чоловік і нас уже записав”. Були монахині, які казали: “Ми вам не можемо всього розповісти, як ми рятували себе. Чому? Бо може повернутися і ми не хочемо, щоб наші сестри були позбавлені цього шансу врятувати себе”. Тобто вони навіть, уже живучи там, скажімо, дев’яносто п’ятий, шостий рік, все ще були під страхом, шо може повернутися Московія. Шо може це все повернутися, всі жахи повернутися».

«Це фактично майже нині легенда про те, як в 2002 році те, чим я жив багато років перед тим, пишучи про покоління вісімдесятників, вирішив видати в одній книзі. І зруйнував підходи… я не хотів, щоб це називалася антологія. Знову ж цей внутрішній спротив до стандарту. І я вирішив, що там має бути поєднано твори, детальна біобібліографічна довідка. Не тільки розповідь про автора і можна почитати, де які твори, рецензії друкувалися. Така маленька бібліографія. І це шось вийшло те, що раніше ніхто не робив. <…> А назву придумав — це має бути щось дуже приватне. І дружина каже: “Колекція”. Так, шось така. Має бути приватна колекція. І оця перша книга, яка вийшла під назвою «Приватна колекція», була присвячена поколінню вісімдесятих років. Все про них і їхні твори, шо про них хто писав. В той час ще інтернет такий доступний не був і дуже важко було біографічні відомості знайти. Але це видання зробило такий фурор на Форумі видавців, якого ми не сподівалися. Вона була визнана кращою книгою. Купа рецензій в пресі. Всі про неї говорять. І мене завжди запитували: “Ви що купили всіх?”. А я нікого не знав. Це було шось таке, ну <…> оп’яніння. Але в Україні медіауспіх — це не комерційний успіх. Насправді ми вклали дуже багато коштів в це видання. <…> Ми разом це зробили з Олегом Говдою. Він був… Його дружина <…> була приватний підприємець, і як приватний підприємець видаємо цю книгу. Ми вклали. Нам треба було… Вклали кошти, позичили і щоб їх повернути в той час, 2002-й, нам треба би було дві квартири свої продати, щоб повернути кошти. Видав… Ну за друк. І наші дружини сказали: “Хлопці, ви божевільні, та ми ж на вулиці з дітьми появимося”. Парадокс, що, певно, божевілля — це те добре божевілля, шо рухає світ. Бо якби його не було, не було би цього проекту. Він появився, з’явилися люди, які сказали “треба допомогти”. Купили для парламентської бібліотеки. Ми позбулися боргів. І мій приятель Олег Говда каже: “Слухай, ми позбулися одного мінінгіту, давай ще щось робити”».

«Я вже згадував ту ж Галину Пагутяк. Що ми видали тематичне десятикнижжя. Тобто це був проект, який відходить від совдепії. Де раніше мало бути десять томів і всі треба купити. А я не хочу <…> людям нав’язувати. Люди… не повинно людям нав’язувати. <…> Можливо, їм подобається одне щось у цього письменника, скажімо, чи ґотична проза, чи мандри, чи філософське, чи історичне. І ми придумали такий проект, <…> власне десять велетенських книг, де представлена найбільша частина творчого доробку Галини Пагутяк. Хоча не вся».

«Але коли почалася війна, ти раптом з жахом зрозумів, що все, чим ти жив, шо любив, твої емоції, твої думки, <…> відсуваються на другий план, вони стають маловажливими. Важливим стає вже зовсім інше. Важливим стає те, щоб Україна вижила, вистояла. І в цій ситуації, здавалося, треба тільки допомагати, шо ми і робимо. Помагаємо. Волонтеримо. Але знову повертає мене до дійсності мій приятель Ігор Бирка. Він питає мене: “Шо ти робиш?” Кажу: “Помагаю”. “Ні-ні. Шо ти робиш з того, шо ти робив? <…> Ну, з книг, видаєш?” “Ні, кажу, не видаю, бо нікому не потрібно”. “Помиляєшся! Кожна людина на своєму місці обов’язково має і волонтерити і робити те, шо вона робила, і робити ще краще, ніж робила”. І саме доктор Ігор Бирка знову ж мене повертає до тями після цього ж, як почалася війна, і ми починаємо видавати книги невеликими накладами, але знову повертаємося у роботу, якою жили. Щоб не було після року війни порожнечі в тому духовному просторі. І в цей час у нас виходять мандрівні подорожні мандрівні нариси «Чар Венеції», «Магія Парижа», я видаю творчу спадщину перекладну Олега Лишеги, ми <…> нарешті завершуємо десятикнижжя Галини Пагутяк».