Онуфрій Дудок (* 1926)

«Я працював там день за днем. Боже, пережити один день – то було велике вміння»

 

Онуфрій Дудок народився 12 червня 1926 р. у с. Косовець Львівського воєводства (тепер Городоцький район Львівської області). У 1919–1939 рр. західноукраїнські землі входили до складу Польщі. В цей період, 1933–1937 рр., Онуфрій навчався у сільській початковій школі.

 

Наприкінці вересня 1939 р. територія Польщі була «розділена» між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом. Західноукраїнські землі окупували більшовики. Розпочалася перша радянська окупація Галичини, що тривала до 1941 р.

 

У 1940–1941 рр. Онуфрій працював на торфозаготівлі для спиртзаводу неподалік с. Любінь Великий. Зміни в його житті настали в роки нової окупації – нацистської. «Дипломатичний шлюб за розрахунком», як називав союз Німеччини та СРСР А. Гітлер, тривав до 22 червня 1941 р. Цього дня Німеччина напала на Радянський Союз, що ознаменувало початок німецько-радянської війни.

 

«Приходить з Любіня поліцай з переводчиком. Заходить до нас і питається, чи я робив там. Батько каже: «Так, робив». Каже: «Завтра до роботи треба виходити». А батько каже: «Він же малолітній». Той розпустив нагай (бо вони ходили з нагаями) і хотів батька бити за то, шо він сказав, шо я малолітній. Каже: «За більшовиків він не був малолітній, а тепер він малолітній!» Але не бив, бо був набагато молодший, а батько старший вже був. Так шо батько каже до мене: «Мусиш йти до роботи». І ми продовжували ту роботу так само, як і за совєцької системи, десь до половини літа. Ми вийшли на роботу, а цей каже: «Всьо, більше роботи нема».

 

На початку 1942 р. Онуфрія вивезли зі Львова на примусові роботи до Німеччини.

 

«Нашу всю бригаду та й ше з інших заладували на поїзд. А то англічани бомбили Німеччину. Майже шодень літаки літали і сирени гуділи. То в сорок другому році. Заладували на поїзд і звідти завезли в місто Нюрнберг… До вагону заходив воєнний з переводчиком. А перевод був тільки з німецького на польський язик. Не було на українськім язику, а було на польськім. Він каже: ««Ви єдзєцє до Нємєц на роботе. Охрани нє бенджє. Єжелі ктошь з вас уцєкнє, ми єґо найдзєми навет втеди, як он сє под зємє сховає, і там ґо найдзєми. Алє он бєнджє пшеклінаць свойо матке і своєґо ойца за то, же ґо на свят ствожилі» («Ви їдете на роботу до Німеччини. Охорони не буде. Якщо хтось з вас втече, ми його дістанемо навіть з-під землі. Але він буде проклинати своїх батька та матір за те, що його народили» – авт.). Так вони з вагона до вагона пройшли – і поїзд поїхав».

 

У Нюрнберзі через декілька днів Онуфрія заарештували. Фатальною для хлопця стала випадкова зустріч з німецьким поліцейським, який вимагав від нього показати паспорт.

 

«Каждий хотів піти на пошту, написати пісьмо... Я разом з ними пішов. Пошта була недалеко. Там, де нас привезли. Я довго писав. Я закінчив всього три роки школи, то я так не міг, як всі. Шкрабав-шкрабав, шкрабав-шкрабав. Подер, знову шкрабав. І потім я кинув то пісьмо… Коли я написав пісьмо, кинув на пошту і вийшов – тут же поліцай до мене пристає і питається: «Документ!» А я кажу: «В мене нема жадного документа». Він мене завів на гестапо. На гестапо питаються, звідки я з’явився в тому місті. Я їм розказав, шо вчора вночі нас привезли. Я ше нічо не знав навіть. «Добре, – каже, – ми знайдемо ту організацію, шо вас привезли в місто, але ти будеш в нас»… Коли гестапо найшло ту організацію, то вони відповіли, шо я втік з транспорта. От така моя історія. Мене засудили за то, шо я втік з транспорта. І головний гестаповець каже: «Взять под арест».

 

У 1942–1945 рр. Онуфрій Дудок перебував у численних нацистських тюрмах та концтаборах. Спочатку чоловік потрапив до одного з таборів гестапо.

 

«Машина приїхала до тюрми… Двері відкрились до вихода. І коли мене випускали з тої тюрми, то в машині було вже набито людей повно. То така машина, шо тюремщиків возить. Заладували, машина від’їхала. Двері закрили і машина їздила-їздила, їздила-їздила. Знаєте, як то по місті. А в машині темно. Привезли, відкрили двері і – «Аллєс раус» – «Виходіть». Нарахували сорок чоловік. Сорок чоловік в тій машині. Така невеличка машина. Построїли, порахували, а тут дивлюся – квадратовий лагер. Два бараки. Один великий, а другий менший. Всьо огороджене колючим дротом. На  каждим углу вишки. І там стояла охрана. Нас по одному до бараку, де мали прийом робити, записувати. Черга майже від воріт аж до бараку помалу зближається-зближається. Коли дійшла моя черга до бараку, я слухаю, шо там такий крик чути надвір. Коли моя черга зайшла всередину заходити, дивлюся, а вони вже всередині вибивають каждому по двадцять п’ять ударів на задницю нагаєм. Йдеш і дивишся – от його б‘ють. І ти дивишся, як вони то б’ють. Двох б’ють: один з одної сторони, другий – з другої, а третій – суддя, шо вичитує двадцять п’ять нагаїв. Я дивлюся, шо так начинають бити. Він спочатку червоніє, потім синіє, а потім пожовкне. Б‘ють, поки кров не вийде. Вже як кров бризгає, то вже припиняють. І він не може на ноги стати. Тоді беруть і тягнуть, бо він після таких ударів не може…Там є камера. В ту камеру заводять і кинуть. Мені також вибили двадцять п’ять, але я ше міг іти... Завели, пустили в камеру».

 

У нацистському таборі була сувора дисципліна, дотримуватися якої мав кожен.

 

«Свисток – всі мають вилітати надвір. Двері відкривають, а ті, шо били, всередині стоять, один з одної сторони, другий – з другої. І б’ють куда попало. Як всі вилетіли, тоді він знову свисток – і до середини. Так тренують, поки ті не помучаться, а вже попріли – тоді заганяють до камери і сиди… То відбувалося у великому бараку. А другий, менший барак, там ходили до роботи. Там вже не було тої треніровки. Вичитали мій номерок і перевели за місяць часу в малий барак. З малого барака нас водили Бог його знає куди. По містах, під охраною водили до роботи. Шо ми робили? Ми складали бараки. Десь там було пусте місце. Там одні копали фундаменти, другі на ті фундаменти складали бараки. Ми побудували чотири бараки там».

 

Робота закінчилася і Онуфрія перевезли до концтабору «Фльоссенбюрґ» – одного з найбільших концтаборів у Східній Баварії біля міжвоєнного німецько-чехословацького кордону.

 

«І як закінчилася та робота, нас десь до ста чоловік продезенфікували, бо ми в тих лахах, шо нас тримали, працювали. Продезинфікували, заладували  в вагон і везуть. А хто знає, де там. Ніхто не знав. Привезли, виладували. На автомашині грузовій. Позаладовували і привозят в лагер. Перед тим лагером я ше пам’ятаю така вивіска «Концлагер «Фльоссенбург», «Арбайт махт фрай» («Концтабір «Фльоссенбюрґ», «Робота робить людину вільною» – авт.). Отака вивіска на воротах: «Арбайт махт фрай» («Робота робить людину вільною» – авт.). Нас запустили до середини, порахували. Комендант на такому підвищеню виступає і заявляє по-німецьку «Майн лібе фройнден, майн унц гіе іст кайн лєбель. Байт унт ді конт нюр фюр гі штерген». То значить: «Любі друзі, в нас життя тут немає. До нас приходять вмирати». Дальше каже: «Ваз іст айн вас  вольте нід бляйбен гіа ді кененгейн єс фо», шо означає: «Якшо є  хтось з вас, шо не хоче тут бути, може собі йти геть». То така в них насмішка була. Пости стоять на будках. Крок зробиш – зразу тебе застрелить. І каже: «Фердізен газе мі габен кайне шабен. Ай зун ай фролен бляйбен гіа», «Ніхто за нього не буде жалувати. Всі хочуть тут бути». Потім він з того підвищення зліз і скомандував: «Лін цум цум баден ін ляу фоі марш», шо означає «Повернутися наліво і до бані бігом марш». А він збоку з нагайом. Розпустив нагай і так хлестав куди попало. А від тих воріт до бані далеко. Поки ми прилетіли до бані, то каждому дісталося по два-три удари. При бані надворі (а то було зимою, вже морози, ше снігу не було, але вже холодно): «Аллес ауфсцін ім целлєн цум цеен» («Всім роздягнутись, поки я дорахую до десяти» – авт.). Він рахує до десять. Розбиратися. І до десять шоби вже був голий… Коли всі роздягнулися, каждому дали паперовий мішок. Ті всі лахи з себе в той мішок запхати і зав’язати. І заводять до бані. В бані включають ледяну воду».

 

Українців у таборі зараховували відповідно до їхньої довоєнної державної приналежності. Ті, хто мешкав на землях, що входили до складу Польщі, умовно належали до категорії «Р», громадяни СРСР належали до категорії «R» та ін. Хоча офіційно не існувало категорії для України, деяка частина в‘язнів була позначена абревіатурою «Ukr». Для українців, радянських громадян, існувала також підкатегорія, позначена скороченням «R.Ukr».

 

«Надворі вже реєстрацію робили… Він питається «До тшидєстеґо дзєвйонтеґо року ґдє шє жилі?» («Де Ви жили до 1939 року?» – авт.). Я кажу: «В Польщі». – «До Польскі налєжи» («Належить до Польщі» – авт.). Всьо там записав. Після купелі нам повидавали вже костюми полосаті».

 

У таких таборах, як «Фльоссенбюрґ», вижити вдавалося не багатьом. Випадкова розмова з одним з ув’язнених допомогла Онуфрію пристосуватися до таборових умов.

 

«Приходить один. Дивиться на мене і каже: «Сконд ти є?» («Звідки ти?» – авт.). Я сказав, шо звідтам  і звідтам. – «За цо чі тутай достал?» («За що ти сюди потрапив?» – авт.)  Я кажу: «Я не знаю. Я нічого не накоїв. Може мене потримають трохи тут і випустять». Він каже: «Якішь ти ґлупі. Стонд нікоґо нє звальняйов. Тутай вшисци мушіми зґінончь. Алє война точи сє юж нє на кожишчь немцув, а вже за жичє вальчичь. Єжелі нє бенджєш працовачь очима, зґінєш в пшечьонґу єднеґо мєшьонца» («Ти наївний. Звідси нікого не відпускають. Тут всі загинемо. Але війна відбувається не на користь німців. Треба боротися за життя. Якщо не будеш «працювати очима», – загинеш протягом місяця». Я думаю, шо то значить: «працювати очима». Кажу: «Як?» «Научиш шє» («Навчишся» – авт.), – каже. То, дійсно, було дуже корисне для мене – «працювати очима». Каже: «Нє ґап шє, нє руб і нє стуй» («Не лови гав, не працюй і не стій» – авт.)… Цілий час дивилися: як тільки він зобачив, шо ти стоїш, – всьо. Він вже тебе б’є. І там мови не було. Догадуйся, за шо він тебе б’є. Цілий час треба було «працювати очима». А шо значить «працювати очима»? Допустім, як ми робили лопатами. Треба було каміння відгортати. Засунув лопату і – «працюєш  очима», дивишся на нього. Як він на тебе – ти вже робиш, як він повернувся – віддихай. То значить «працюй очима». Таким способом можна було зберегти сили. Бо їжа, шо вони видавали, то на тій їжі в лагерах можна було витримати найдовше півроку. За півроку найсильніша людина гинула».

 

Онуфрій працював на каменоломні, де в’язні часто помирали від голоду та виснаження.

 

«Півгодини давалося обіду. Півгодини. А як зупу видавали, то треба було в черзі стати. То скоро летіло. Я ту зупу випив. Переходжу траншеї, де бульбу завозили для есесівців. Там вони їли добре, СС. Дивлюся, шо то так біліється там. Приходжу, а там бульба згнила і висохла, і так біліла. Я то розлупив, попробував. Мені видалося, шо то дуже смачне. Я ту цілу бульбу з’їв. А вона досить велика була. І подякував Всевишньому, шо я так добре підкріпився… Я працював там день за днем. Боже, пережити один день – то було велике вміння».

 

«Були такі есесовці, шо кусок хліба кинув – голодна юрба кидається на той хліб. Він витягає пістолет і в ту юрбу стріляє. То його забава така була».

 

Раз в рік в’язні могли написати додому листа, по-німецьки. Зміст листа повинен був відповідати вимогам адміністрації табору.

 

«Якби Ви написали, просили, щоби вам шось прислали, – всьо. Тоді Вас на цензуру визивають і там дають двадцять п’ять нагаїв. І більше Ви карточки не получите. Отака справа була з тими пісьмами».

 

Тортурам піддавали навіть хворих.

 

«Приходить бльокфюрер. Розпускає нагай. То крайнього бере, з цілої сили тим нагайом «грим». І дивиться, чи він здригається. Як він здригається, він його ше  раз. І так довго б’є, поки він не встане. Підходить  до другого. Їх там цілий ряд лежить. А він ніц. «Аллєс кранк» («Усі хворі» – авт.), – каже. Так всіх переб’є. Половина встане, а половина – кінець їм. Вони вже до крематорія готові. Отака провєрка була хворих з Фльоссенбурґу».

 

Втратити життя можна було навіть через незадовільно виконану, з погляду табірної адміністрації, роботу.

 

«На тому лагеру побудували ангари, де випускали літки. Називались літаки «Мессершміти». І там новачкам показують, шо ти будеш робити. Всю зроблену роботу кладеш на тасьму. Він попереджає: якшо ти так не зробиш, то вечером повішають... Цензур, якшо ти шось зробив не так, знає, хто то зробив. Він до тебе йде і всьо – тебе нема. Але шо я вижу. Там тепло. Я аж здихнув, шо так файно, шо мене туди до роботи».

 

З «Фльоссенбурґу» разом з іншими в’язнями Онуфрія транспортували до концтабору «Аушвіц».

 

«Ті, шо ше живі були, приказали попереплітатися по п’ять. Руками переплестися і вели, бо стація належала до «Аушвіцу». Був лагер, який називався «Біркенау», «Аушвіц-Біркенау». Там навіть залізна дорога в сам лагер заходила. І нас вели. Вели помаленьку, бо там був жіночий лагер і мужеский лагер. Вони віддільно були. Поїзд заходив там посередині… Нас вели через жіночий лагер і під крематорію. А крематорія – то там, де спалюють. То був план нас спалити. Ми були призначені, шоби нас спалити. Але комендант, як ми  потім довідалися, був дуже людяний… Десь коло полудня нас привели до крематорію. Ми чекаєм, чекаєм. Каждий думав: «Вже кінець буде». Не переживав вже смерть, нічого. Як ми чекали, то ми ходили свобідно по крематорію. Всьо загороджене. Не втікнеш. Дивлюся, шо там ціла купа в’язнів. Я приходжу, а там знайшли тістечка круглі з зубчиками. І той мішок – каждий пакує. То як началася їжа тих тістечок, дивлюся – йде той, шо там працював, і кричить по-польськи: «Нє єсть, нє єсть. Труцізна для щурув!» («Не їсти. Отрута для щурів!» – авт.) Але вже майже півмішка з’їли… Я почув, шо то шось таке терпке. Але вже трошки пішло всередину. То я цілий тиждень відчував такі болі в животі. А ті, шо понаїдалися, десь через годину отакі судороги – і вже лежать. Їх всіх на купу поскидали… Зняли з них одяг – і в крематорію спалили».

 

Люди спали у холодних бараках, де колись тримали коней, майже не їли, з ранку до вечора тяжко працювали. Працю «каторжан» щодня «прикрашав» таборовий оркестр.

 

«При вході в лагер стояла музика. Яка то була музика? Бубен і трубка. А мелодія така була: «бум-бум-бум-бум». Так він тим бубном. А для чого то? Шоби через проходну проходити. Тут стоїть ціла гурба есесівців. Вони дивляться. Один дивиться на обличчя, другий обсервує кишені – чи шось не несе… І так  та музика завше «бум-бум-бум-бум», шоби в марш іти під той «бум-бум».

 

В’язнів, зокрема єврейської національності, знищували, спалюючи в крематорії.

 

«Майже всіх жидів грецьких спалили в Освенцімі за той час, як я там був… Жидів виладовували з вагонів на рампу. Рампа була огромна. Їх вистроювали і вели в крематорій. Навіть їм видавали по кусочку мила. Їм не казали, шо вони йдуть в крематорій, а йдуть до бані. Всьо майно каже лишати в вагонах. Казали, шо то всьо доставлять в бараки, куди вони прийдуть після бані. Таким способом вони заводили. Там було кількість відразу завести, а крематорій – то було не шо-будь, а справжні фабрики. Три комини, такі труби високі. Там так сильно палили. Аж на самий верх полум’я з димом  виходило, така сильна вентиляція. Бо там вони масово спалювали. Один транспорт вигружають, другий на дорозі, третій вже на станції. День і ніч отак горіло тих три крематорії».

 

Восени 1944 р. Онуфрія Дудка перевели до концтабору «Маутгаузен» (Австрія).

 

«Сорок четвертий рік. Знову на транспорт. Я попав на перший транспорт. Завше таких гірших каждий лагер старався позбутися».

 

В одній з філій «Маутгаузена» чоловік працював на будівництві водозбірника.

 

«Там на горі був збірник. Наша команда то всьо будувала. То дуже складна  споруда – збірник водяний. Воду тягнули з Дунаю. Труба така. І глибоко закопували так. Треба було на плечах носити каміння з долу догори. Боже, як то тяжко! Береш камінь, а він дивиться, шо малий камінь, то каже: «Шмайсен да іст» («Кидай його тут» – авт.). Беруть двох. Бере, кладе тобі великий камінь, шо ти ледве з тим каменем, він по піску, а він ше б’є під гору. Людина викінчена «до нуля», а він б’є. Як впадеш, то всьо – тебе нема. Добивають».

 

Запам’ятав Онуфрій і приїзд в концтабір рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера.

 

«Приїхав Гіммлєр. То був великий начальник над лагерами. Він командував тими лагерами. Якраз після апелю він робив таку інспекцію. Проходила ціла група есесівців. На апельпляцу виходив. А я дуже недалеко. Він там йшов, то я його добре видів. І каже: «Діе гунде фефлюхте лєбен бессер гіа ві унзере сольдатен ді фронт», шо означає «Ті пси живуть тут краще, ніж наші вояки на фронті». Так я ті слова запам’ятав».

 

Кінець війни Онуфрій зустрів у «Маутгаузені». 5 травня 1945 р. з концтабору його та інших в’язнів звільнили американські війська.

 

«Есесовці передають охорону лагера на військо вермахт. Військо вермахт – то такі старики. А вони самі залишили лагер і одразу всю документацію, папери на апельпляц, на купу виносили, спалювали. Всі документи спалювали. Як десь вітер відносив папірець, то він летів, шоби ні кусочка не було якоїсь документації. Спалювали томи. То ми знали: шось тут не так. Вже до роботи не виводили. Всі сиділи в лагеру. Фронт вже от-от. На будках вермахт повивішував білі прапори, шо вони не будуть оборонятися, а то американці прийшли. Фронт перед тим десь затримався пару днів. Назад повернулися есесівці. І начинають командувать. Шо роблять? Включають сирену. А там був тунель такий. Весь лагер заганяли в той тунель. То ми так: перші сотні вже з лагеру були майже в тунелю, а кінцеві сотні ше в лагеру. Включали сирену, шоб обратно до лагеру. І так кілька разів туда-сюда. Потім останні назад завели, закрили лагер. Есесовці втікли знову. За пару днів всіх о годині п’ятій вечером (а там  було в шостій завше апель) вистроїли на апельпляцу, як завше. Відкривають ворота… Ми дивимося, а там стоять вже війська американські на джипах. Зелені, всьо військо в них зелене-зелене. В той час на тім пляцу таке замішанє зробилося. Всі хлинули в ті ворота».

 

Після звільнення деякий час Онуфрій Дудок лікувався у таборі для колишніх в’язнів біля м. Хохенфельс, пізніше працював у Мюнхені вантажником. До 1948 р. перебував у таборі для переміщених осіб («Ді-пі») в м. Нюрнберг.

 

«Якийсь чех каже: «Хто хоче робити? Файна робота?»… Я согласився і ше шось вісім чоловік треба було… І він нас завіз звідтам аж в місто Мюнхен. Там ані одного дома не було цілого, всьо розбите в прах і пух. А  завезли нас там у військові домики під брезентом. Доміки зроблені з вікнами, зі всім, а посередині такий залізний п’єцок. Тепло, файно. Каждий має своє ліжко».

 

Після майже 7-річного перебування в Німеччині Онуфрій повернуся до СРСР.  Утримувався у фільтраційному таборі біля м. Мукачево на Закарпатті.

 

«Провірили – і на транспорт поїздом, бо треба було їхати через Чехи, Венгрію, Закарпаття до Львова. На Закарпатті в Мукачево був фільтраційний табір. Там вже довго ми були. Мій брат приїхав туди. Я йому написав, шо вертаюся, а вдома ніхто не знав. Вважали, шо я загинув. Але я написав письмо, шо їду додому. І брат приїхав на фільтраційний пункт… Після тої фільтрації нам видали паспорт. Я приїхав додому. Мені хотіли квартиру у Львові дати. Я кажу: «Мені не треба квартири, я хочу додому... Приїхав додому. Треба було в районі ше пройти фільтрацію. Понаїжджало тих енкаведистів. Задають різні питання. Я кажу: «Слухайте, я цілий час був у лагеру». – «А де ж то ти був?» Я кажу: «В Аушвіці». Вони дуже заінтересувалися... Я начав розказувати,  шо я видів… Затримали мене допізна. А ввечері дали машину. Привезли додому, там, де я жив в селі. І більше мене ніхто ніде не чіпав. Паспорт той, шо через заграниці я приїжджав, забрали. І каже: «Виробляй тутейший паспорт і влаштовуйся на роботу».

 

У 1950-х рр. Онуфрій Дудок переїхав до Львова. Працював на Львівському арматурному заводі, пізніше – електромонтером у лікарні. Зараз мешкає у м. Львові.

 

Про роки перебування в концтаборах Онуфрію нагадує серійний номер «166 557», витатуюваний на його руці в «Аушвіці».

 

«Вибивали авторучкою. Один тримав за руку, а другий колов. Знаєте, такі ручки з пюром. Раз, два, три, чотири, пять, шість – і вже цифра є».

 

Підготувала: Людмила Левченюк