«Мені основна подія, яка відбулася, я про неї сказав, — це розвал [Радянського] Союзу. Це було основне. Тоді все почалося. В том числі і на Україні, і де завгодно. Тому саме подія [19]91 року. Вона сприймалася якби само собою, спокійно, я так її сприймав. Не було такого “вау”, що воно оце, так було правильно, тобто послідовно. <…> Ми продовжували так, як ми і починали в кінці [19]80-х, продовжували так само працювати. Це було так в Донецьку. Чому так було? Це було неправильно, з одного боку. З якого боку, я вважаю зараз, це було неправильно? Якщо б ми набули незалежність в [19]91 році, якби більше держава зі свого боку і просто з усіх боків… [Потрібно було] займатися українською культурою, більше в цей регіон [вкладати], якби такий десант зробити культурний. Такого не відчувалося там, зовсім такого не було. Просто ми продовжували там російський репертуар, класичний російський, все як завжди, нічого нового. От такої події не було. Для мене особиста подія тих років, 90-х років — це я сам, знову, це не зверху, а я сам. Я поїхав до Львова». — «В якому році?» — «В середині [19]90-х я поїхав до Львова. <…> Там був фестиваль театральний і просто середовище, місце, місто. Вся ця декорація, яку я зараз… в якій я влаштовую себе, свої вистави, життя. <…> Я знаю, але це ж я виїхав, ще декілька виїхало. А основна маса? Вона нічого цього [не знає]… вона там сидить… <…> Будемо чесними, рідко хто до Львова доїжджав, до Києва трошки, а до Львова?.. Тому я знав. <…> Хоча я був на російській культурі вихований, в мене тут запало, що я все ж таки… Львів — це Європа… Знаєте, я от як [Ілля] Рєпін. Кажуть, Рєпін був з України. Знаєте, що Рєпін — він російський? Вважається російським художником, що написав — передвижник — багато відомих картин. Але в нього були і “Запорожці [пишуть листа турецькому султанові]” — це відома картина. Але потім він написав багато, я так потім дізнався, багато картин українських, а про це нічого не говориться. “Гопак” його останній, і до того в нього багато картин було таких українських. Він вже наприкінці життя вважав себе українцем. Відділився — жив у Фінляндії, в Куоккалі, йому там було легше. І він, в принципі, український художник. І я просто… Але до мене, як до Рєпіна… Може, до [Іллі] Рєпіна раніше? До мене вже в [20]00-х почало доходити, що треба щось з цим регіоном [робити]… Правда, вже пізно. Але ніколи не пізно, все одно. Тому подія [20]00-х, яка мене на це трошки [наштовхнула], ще більше я став думати на цю тему, — це була революція. Оранжева революція у 2004-му. Я був в Києві тоді, до речі. На мене вона, звичайно, справила враження більше, ніж будь-яка подія... Це просто бомба. <…> Я думаю, що таких революцій і мало було, або я не знаю таких революцій… Ти ж не просто знаєш про це. Коли я там вчився — я режисурою тоді там займався, закінчував режисуру, — я там жив… Така безкровна революція, можна сказати, так її можна назвати, зовсім безкровна революція... В яку не вірять і досі. Не вірять, може, інші народи, що так може бути. І Росія, вони інші за світоглядом, за світобаченням інші, зовсім інші. Вони не розуміють, що це може бути. Але це було, було не страшно там ніде — вночі, не вночі ходити по вулицях. Тобто можна було куди завгодно зайти. Можна було зайти, двері відкриті всі були. В любий театр я тоді… просто заходив в театр, двері відкриті, і дивився вистави».