«З повномасштабного вторгнення ми почали більше працювати з діточками. Ми почали співпрацювати з громадською організацією “Мій тато захищає Україну”. Ці діти, [чиї] батьки — у когось і мати, і отець — на війні, ми з ними працюємо. Говоримо про Крим. Потім вже приєдналися діточки, які вимушені були, як і ми в [20]14 році, залишити свої будинки. Які будинки? Там навіть і будинка вже нема! Фізично вже нема будинка. І зараз ми навчаємось, ми вчимось саме з діточками вести той діалог... <...> Вже студенти, коли ми говоримо про Крим, <...> вони хочуть поїхати у вільний український Крим і разом з нами, кримськими татарами, будувати ту культурну Швейцарію, о которой говорив наш національний герой Номан Челебіджихан більш як сто років тому на Курултаї [вищий представницький орган кримськотатарського народу]. <...> Ці народи, які живуть на цій благодатній землі Криму, — це квіти. Кожен народ — це квіти. І наше завдання Курултаю кримських татар — створити такий багатий, яскравий букет народів і показати всьому світу, що можна створити культурну Швейцарію».
«Чому Львів? Тому що колись ми бачили, така програма “Орёл и решка”, там дивилися Львів, нам дуже сподобалося. І ми говорили: “Ой, колись поїдемо до Львова!”. Таке цікаве місто, так красиво, файно. Там так розповідали! Думаєм: поїдемо. І ось, так трапилось... В нікуди! Нікого не було. Ми зателефонували на гарячу лінію, нам казали: “Приїжджайте, все буде добре!”. Поїхали, взяли купе четверо. В Армянську зайшли вже — окупаційна влада. Дивляться документи: мій український паспорт, Ділярин, Каміли свідоцтво про народження українське, і тут Мустафа... А в нього свідоцтво про народження узбецьке, але переклад на російський, на руський язик. И всё… Говорят: “И чё? Докажите, что это ваш сын! Он вообще гражданин другого государства, он узбек у вас”. Как? Ось так. І дежавю: в 1944 році мого тата виганяли з рідної землі, а в 2014 році мого сина виганяли з потяга, тому що у нього свідоцтво про народження узбецьке. І нічого не докажеш… Я нічого не зміг зробити. Діляра, дружина, казала: “Давай, робимо так — я з сином виходжу, ти з Камілкою, донькою, їжджай. Тому що якщо ми всі вийдемо з потяга, то ми не наважимся виїхати знову”».
«Лютий місяць. 2014 рік. Почався якийсь бойовик. Це людське, моє, це ж моє бачення цих подій... Я не міг усвідомити, що все це відбувається тут і зараз. Просто не міг усвідомити! Тому що тут все наклалося — мої дитячі [установки], мій дитячий цемент, що кордони непорушні. А тут так легко, реально легко заходять чужинці. Тогда їх називали так звані зелені чоловічки — “зеленые человечики”. И так легко, реально легко. Стільки техніки! Столько техники! Едут-едут-едут, эти самолеты, эти машины. Всё едет-едет... І всё начинает меняться. Всьо навколо. І це ж був великий такий спротив, коли до 26 лютого мій кримськотатарський народ вийшов, щоб показати свою підтримку Україні. Щоб показати, що Крим — це Україна. Що це не можна так робити. Там, в Києві, відбувалися свої події, Майдан. От коли Майдан переміг, вони не знали... Дуже сильна така книжка є “За Перекопом є земля”, дуже раджу її почитати. Реально, за Перекопом є земля! Є Крим! А вот до [20]14 року, коли всі ці події почались, Україна, материкова Україна реально знала про Крим, що море, чебуреки, пахлава медовая, отдых, відпочинок. “Ну, не буде того Криму — поїдемо в Туреччину відпочивати, в Болгарію кудись”. Так сталося. Оце так сталося — отак і сталося. Дуже тяжко, особливо зараз, після повномасштабного вторгнення дуже обережно треба говорити, тому що дуже багато смертей, дуже багато».
«Підсвідомо, десь в глубині душі, я відчував, що дуже мало я проживу в Криму. 13 років. І ми інтуїтивно намагалися подорожувати. І зараз, тут вже — на материку, в Україні, в Дрогобичі, у Львові — я з такою жагою постійно запитував: “Коли ви були в Криму? Де ви були?”. І саме з Дрогобича люди, мешканці Дрогобича, Львова. А зараз, після повномасштабного вторгнення, — зі всіх куточкав України тут у нас, у Львові. І я постійно запитую: “Ви були в Криму?” — “Да, були. О, Крим!” Я через них впітиваю мій рідний Крим. Вони розказують [про] свої подорожі. Дуже багато українцев подорожувало в Криму. І через них, я чую їх розмови і збираю в сєбя ті роки, які я не був в Криму. Ті роки, які я чекав на повернення ще в Узбекистані. Дуже я радію, коли розмовляю з тими людьми, які були в Криму. І вони розповідають такі цікаві речі про мій рідний Крим, про гори, про історію. Це моє хобі навіть — збирання таких розмов».
«За мою активну діяльність вчителька, класна керівник, вона… На школу було дві путьовки в “Артек” [піонерський табір у Криму для найкращих учнів СРСР], і вона одну взяла і запропонувала моїм батькам. Як зараз пам’ятаю, 210 рублєй, 210 рублєй! Це були такі великі гроші! Тому що мій тато зароблял десь до 300 рублєй, а тут 210 рублєй треба було заплатити, щоб [отримати путівку]. Але отець казал: “Я возьму гроші з того...”. Ще з дитинства постійно, я пам’ятаю, ми збирали гроші на Крим, щоб повернутися, постійно відмовлялись від чого, але збирали гроші. <...> Я два рази бачил, як у отца були сльози, два рази. Перший раз — це коли він дізнався, що я зможу поїхати в “Артек”, це 1984 рік. Він до останнього не вірив, що це буде. А чому? Тому що, по-перше, ще таке у нього усвідомлення: кримський татарин — кримським татарам не дозволяється їхати. Тому що родичі наші, коли постанова була — на папері разрєшилі кримським татарам повертатися до Криму, а на ділі — ні. Наші родичі, вони в 1960-х роках поїхали до Криму, але їх заарештували, вигнали. Вони не змогли залишиться. Але були випадки, наші залишалися. Я не знаю, як це відбувалося, але вони залишалися в Криму. Де ті, які не змогли? Вони в Мелітополі. Дуже багато в Мелітополі були, залишалися, ближче до Криму».
Амет Ділявер огли Бекір народився 4 серпня 1973 року в місті Наманган, Узбецька РСР. Обоє його батьків — кримські татари з родин, яких радянська влада депортувала з Кримського півострова у травні 1944 року. Вперше побував на історичній батьківщині у 1984 році під час відпочинку в піонерському таборі «Артек». Закінчив Наманганський державний університет і став учителем англійської мови. У 2001-му здобув перемогу на конкурсі для вчителів Узбекистану та разом з колегами з різних країн пострадянського простору поїхав до США. Після повернення разом з родиною переїхав до Криму. Влаштувався екскурсоводом у Бахчисарайському палаці, також викладав англійську мову у школі. Залишив окупований Крим 1 вересня 2014 року й оселився з родиною у Дрогобичі на Львівщині. Спільно з благодійною організацією «Карітас», що опікувалася кримськотатарськими сім’ями у місті, реалізовував просвітницькі та культурні проєкти. У грудні 2015 року заснував громадську організацію «Арекет», що займається захистом прав внутрішньо переміщених осіб та сприянням мультикультурному різноманіттю. У 2020 році влаштувався керівником гуртка «Англійська для малечі» для учнів початкових класів ліцею «Галицького» та школи №87. Продовжує розповідати про історію, культуру, традиції кримських татар на лекціях та майстер-класах. З початком повномасштабного вторгнення родина Бекірів вирішила не виїжджати з України.
Hrdinové 20. století odcházejí. Nesmíme zapomenout. Dokumentujeme a vyprávíme jejich příběhy. Záleží vám na odkazu minulých generací, na občanských postojích, demokracii a vzdělávání? Pomozte nám!
