«І вкінці [20]15 [року] це почало оформлюватися у щось… “А давайте спробуємо провести перші кілька тестових заходів”. Тобто ми не будемо, хоча вже думали, ми хочемо запускати щось велике, але ще не знали, як це називається, бо ми не люди з тусовки і не так добре знали кейси всеукраїнські. Був там якийсь хаб, було якесь антикафе. І ми думали створити серію заходів розважально-пізнавальних, скажемо так: частина психології, частина фотографії, про місто, частина просто пограти в настолочки і там познайомитись одне з одним поближче. І от якраз на ці пробні заходи до нас прийшло так багато людей, а це волонтерський центр знаходився на той період в старому купецькому будинку — звичайний будинок, кілька кімнат, кухня, туалет, вихід у двір. І все заставлено: там броніки, там медицина, там ще щось, це все треба було прибирати — в нас був такий тімбілдинг, напевно, десь там поприбирати, щось потягати. І там не було опалення нормального, і це була зима — якраз лютий-березень, та, початок березня. Не було нормального опалення, були перебої зі світлом і на перші два дні, на ці пробні заходи, в нас ще… В нас часто буває отака погода непевна, як зараз у Львові, коли в тебе зранку сонечко світить, а ввечері — град, повна ожеледиця і мінус десять. В нас в оцей період так і сталося. В цей день до нас… в ці два дні прийшло стільки людей, що ми не могли їх вмістити, і ніхто не хотів йти. Немає світла, немає тепла — вони продовжують сидіти, грати в ”Дженгу” чи в “Мафію”, і ти такий: “Що відбувається?”. І це для нас стало <…> тим моментом, коли я стала “ми”, в нас оця команда вже народила щось і вже треба було рухатися, а масштаби нарощувались все більші, і більші, і більші. І воно все склалось. Склались цінності, тому що це основа волонтерів, активних містян, людей, які виходили в [20]14-му, людей, які підтримують ті напрямки, які важливі для мене; з якими не потрібно: “Ой, а давайте ми обговоримо наші цінності, перш ніж будемо співпрацювати”. Тобто не треба було навіть відкривати рота, а просто ми щось робимо. І тоді це був такий великий виклик, з точки зору, що нас поперли з того волонтерського центру, бо виявилося, що приміщення під арештом, відбувались якісь судові тяганини, але ми про це не знали, ми просто орендували і все. І нам довелося переїжджати дуже швидко, і тоді ми зібрали таку толоку <…> люди переносили всі ці стелажі і якийсь стаф. Ми дуже швидко знайшли якесь місце, вірніше як — ми дуже довго його шукали і день в день знайшли. Саме в день, коли нам треба було з’їжджати — ми знайшли… вірніше, за один день, велике приміщення Діма знайшов, в якому вже треба було розвертатись. 350 квадратних метрів — тут в тебе і місце для волонтерки, і місце для якихось заходів, і оце якраз був період такого “пробувати робити все”. В нас немає меблів — “Давайте, зробимо меблі з піддонів”, в нас немає прибиральниці — “Ми будемо кожного вечора прибирати самі”, в нас немає там…. Я на себе взяла роль… тоді, мені здається, команда назвала це арт-менеджером — робити всю операційку з точки зору наповнення простору, що треба побутового, так і заходів. І на тиждень вперед мені потрібно було вигадати, знайти тих людей, які в нас можуть провести безкоштовно, за якийсь волонтерський донат і так далі. І вже тоді почався ось цей період, коли ти дізнаєшся про різні-різні цікаві штуки, які є в місті. Наприклад, хтось… Варвара робить ляльки-мотанки і передає їх, продає як колекційні, але може провести майстер-клас і це там щось таке цікаве. Хтось викладає живопис і… в поєднанні з англомовним, з чуваком з Британії розповідає про конкретного художника, бо він там мистецтвознавець — і в тебе одночасно speaking club з англійської і ти щось малюєш. Це був якраз той період, коли Маріуполь почав розквітати якраз через людей, не через великі і середні підприємства, не через муніципалітет, а через людей. І це був період, коли на Маріуполь звернули увагу донори — перші, хто заходили, це, звичайно, USAID і європейські донори. Це був бум на створення різних платформ. Ми тоді дуже сильно гордились тим, [що] “а ми то взагалі-то самі створились без всяких донорів і ми тут самі платим оренду, дивіться, які ми круті”. Але все рівно це прийшло до того, що… в нас постійна була потреба, навіть банально інфраструктурна — куди посадити людей. Я просто дивлюсь на фотографії з [20]16 року чи на відео Ukrainer’a, які приїжджали до нас якраз влітку, після пари місяців, як ми відкрились, як це все виглядало і як це виглядало через п’ять років — дві різні речі навіть візуально, стилістично, по наповненню — проєктор і ще… Тоді, на той період ми скинулись, купили проєктор за 800 гривень, щось таке, такий побутовий, маленький і нам потрібно було… Це приміщення колишнього спортзалу і невеликі такі вікна зверху. А раніше, ще раніше, що цікаво, в цьому приміщенні були… Це був такий величезний район, може, не район, а, як то називається, квартальчик, в районі неподалік від мого будинку, в якому були різні заводи: медичний завод, медобладнання, виробництво, якийсь хімічний і так далі. І оце один з них, на якому працював дід мого тата. Там була династія, якраз по татовій лінії, яка працювала в цьому заводі, але я про це дізналася вже потім, пізніше, коли ми відкрили там “Халабуду”. І щоб включити цей проєктор… Для розуміння, в Маріуполь почала приїжджати: Несторівська група, Євген Глібовицький, Мустафа Найєм, ще хтось, тобто… українського масштабу і тут ми такі: “Вибачте, нам треба три піддони один на один поставити, щоб закрити вікно, щоб проєктор включився”. І це був такий… от якраз такий [період] будування халабуди, коли в тебе немає нічого, ти десь щось знайшов, побудував, десь накрив і в тебе щось з’являється».