Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

В'ячеслав Бабак Viacheslav Babak (* 1946)

• народився 24 серпня 1946 року в Києві

• син українського радянського художника Петра Івановича Бабака (1921–1973)

• навчався у Державній художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка у Києві

• у 1969 році вступив до Харківського художньо-промислового інституту на відділення художньої графіки

• протягом 1969–1995 років працював на Харківському художньо-виробничому комбінаті

• учасник українських та міжнародних виставок, у 1999 році провів першу персональну закордонну виставку в Німеччині

• з 2003 року член Національної спілки художників України

• у березні 2022 року, після повномасштабного російського вторгнення, переїхав з Харкова до Івано-Франківська

• у травні 2023 року в Івано-Франківську відбулась спільна виставка В’ячеслава Бабака та його доньки Ольги Бабак (Лисанець) «Тимчасово», присвячена темі дому та вимушеного переселення

• навесні 2024 року залишається з родиною в Івано-Франківську, але мріє повернутися на Харківщину

В’ячеслав Бабак — живописець, член Національної спілки художників України. Народився в Києві, однак у молоді роки потрапив до Харкова, де і залишився. Здобув освіту графіка, працював художником-оформлювачем на Харківському художньо-виробничому комбінаті. У 1990-х роках присвятив себе живопису. Бував на пленерах у різних куточках України, але найбільше любив працювати на дачі в селі Липці на Харківщині. Та все змінилося 24 лютого 2022 року. Після початку бойових дій був вимушений виїхати, зупинився в Івано-Франківську, де за кілька місяців повернувся до мистецької праці.

Дід тікав від колективізації, батько — київський митець

В’ячеслав Петрович Бабак народився 24 серпня 1946 року в Києві. Родина його батька, художника Петра Івановича Бабака (1921–1973), походила із села Мохначі, що на Чернігівщині. Вони мали господарство, землю, пасіку, дві хати. Проте все, що раніше свідчило про хазяйновитість господарів, за радянської влади стало ознакою приналежності до ворожого класу: «Своїми мазолями і трудом своїм дідуля став куркуль». Розуміючи небезпеку втратити не лише майно, але й життя, дід пана В’ячеслава, Іван Кузьмич Бабак, відмовився від усього, що нажив. Тікаючи від колективізації, він поїхав шукати кращої долі в Києві. Згодом за ним вирушили дружина та діти. 

У Києві дід працював на будівництві, потім двірником, доглядав за садом, що належав Міністерству сільського господарства УРСР. Сім’я мешкала у центрі міста на вулиці Іллі Рєпіна (нині — вул. Терещенківська). По сусідству проживав поет, а в повоєнні роки депутат Верховних рад УРСР та СРСР Павло Тичина: «Дєдушка зі мною ходив в квартиру до нього, чи форточку закрутити, чи отаке… А я ж перший раз як побачив паркет. Я ж не бачив до цього паркет. І книги, стільки книг… Хто він — я не знав, це вже потім [дізнався]».

Батько пана В’ячеслава був учасником Другої світової війни, втік із німецького полону до радянських партизан. Після війни вступив до Київського художнього інституту. Мама, Фаїна Бабак, була родом із російського міста Ярославль. За фахом — медикиня. 

Про історію родини пану В’ячеславу в дитинстві не розповідали — боялися, однак він добре пам’ятає своє таємне хрещення: «Коли мене в Києві бабуля відвела, — мені вже років п’ять, мабуть, було, — [хрестити]… Пам’ятаю цей чан... Но не дай Бог в батька в Союзі [Спілці радянських художників України] взнали [б], що мене хрестили!». У 1957 році у пана В’ячеслава народився молодший брат Олександр (нині — відомий київський художник). Родина переїхала у будинок на вул. Дашавській, збудований Спілкою радянських художників України, — тут проживали та працювали митці-спілчани.

Шкільні роки, армія, інститут — не міг не малювати

У п’ятому класі В’ячеслава Бабака віддали у Державну художню середню школу ім. Т. Г. Шевченка (нині Київський державний художній ліцей ім. Т. Г. Шевченка). Навчався разом з Ольгою Яблонською, донькою художниці Тетяни Яблонської. Малював не тільки на уроках, а й вдома. «Так якось інія багато. Помню, всі [діти] так бігають. <…> А я на іній дивлюсь: “Що ж вони не бачать? Така краса!ˮ», — згадує пан В’ячеслав. Влітку разом з батьком та його друзями-художниками їздили на пленери на Чернігівщину, де жили у наметах, рибалили. Хлопець читав пригодницькі романи Жуля Верна та Фенімора Купера, Даніеля Дефо, захоплювався радянськими фільмами про Чапаєва: «Усе в совєтчину було засунуто. Ну, як ми росли? Тільки так».  

Коли В’ячеславу Бабаку виповнилось вісімнадцять, його призвали до армії. Так він опинився в Харкові. Оскільки вмів добре малювати, під час служби був призначений завідувачем клубу: оформлював червоні куточки (у радянський час так називали приміщення або частину приміщення, стенд, відведені під агітацію та культурно-просвітницьку роботу з колективом), також привозив кіноплівки, які потім показували солдатам. 

У 1969 році пан В’ячеслав став студентом Харківського художньо-промислового інституту (тепер Харківська державна академія дизайну та мистецтв), обрав відділення художньої графіки: «Там самий менший був конкурс, как щас пам’ятаю, шістнадцять людей на одне місце. <…> А живопис — це діло ж таке, роби, коли хочеш». Паралельно працював на місцевому художньо-виробничому комбінаті, малював плакати, панно, оформлював лозунги. На комбінаті познайомився із майбутньою дружиною Тетяною, вона працювала там бухгалтеркою.

Кар’єра живописця: виставки, пленери, природа біля дачі

У 1990-х роках В’ячеслав Бабак зосередився на живописі, брав участь у виставках по Україні. Перша закордонна виставка відбулась у 1999 році у німецькому місті Нойруппін. У 2003 році став членом Національної спілки художників України. Двічі на рік, навесні та восени, їздив до Криму, а за проживання у санаторії в курортному селищі Гурзуф, що підпорядковувався Національній спілці художників України, розраховувався картинами. Поки дружина та син Олександр відпочивали на пляжі, пан В’ячеслав з донькою Ольгою йшли малювати. Ольга Бабак (Лисанець) продовжила справу діда та батька — стала професійною художницею та реставраторкою. 

У 2014 році, коли півострів опинився під російською окупацією, В’ячеслава Бабака запрошували до Криму знову, однак він відмовився. Їздив на Львівщину, до міста Золочів та села Підгірці, на запрошення сім’ї Ареф’євих — колекціонерів та засновників художньої галереї «Maxim», брав участь у пленерах у селищі Славське. Бував також на Івано-Франківщині в Буковелі та Яремче, у Львові гостював у художника Ореста Манюка. 

Та найліпше панові В’ячеславу було творити на дачі в селі Липці на Харківщині. На початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року його окупували російські війська. Згодом село звільнили, однак повертатися туди небезпечно: «Сашко, син мій, виставив [на фейсбуці] роботи, які я на дачі намалював. Домики наші, сади. <…> А чого він виставив? Зараз же там попали бомби-снаряди, побило... А люди уже пишуть: “Дякуєм, тому що ми бачим, які наші дачі [були]ˮ».

Малює Івано-Франківськ, але мріє про повернення на Харківщину

Коли 24 лютого 2022 року російські війська почали обстрілювати Харків, донька В’ячеслава Бабака Ольга одразу виїхала на захід України, до Івано-Франківська. Пан В’ячеслав залишався в місті ще близько місяця: «Таке чувство, що сидиш у мишоловці… Ждеш — чи сьогодні, чи завтра… Нічого ж доброго не буде». Потім виїхав до доньки. 

Протягом кількох місяців після переїзду до Івано-Франківська не малював. Повернути натхнення допоміг місцевий художник Віктор Бабак. Він подарував пану В’ячеславу кілька полотен, а коли той написав перші картини, запропонував підготувати роботи для виставки. У травні 2023 року в мистецькому просторі «Асортиментна кімната» пройшла спільна виставка В’ячеслава Бабака та його доньки Ольги «Тимчасово», присвячена темам дому та вимушеного переселення.

У Харкові залишився старший син пана В’ячеслава, Олександр: «Я ж часто йому дзвоню, кажу: “Саня, коли вже можна їхати?ˮ. — “Ні, — каже, — ще не треба в Харківˮ. Все в телевізорі, ви все бачите…». Пан В’ячеслав попросив сина сфотографувати квіти на підвіконні у його квартирі на фоні заклеєних стрічкою вікон: «Я [хотів] написати такий мотив. На пам’ять хай буде». 

В Івано-Франківську він продовжує малювати на природі: у парку імені Тараса Шевченка, на річці Бистриця, на міському озері, у Вовчинецьких горах; бере участь у виставках у місцевій галереї Національної спілки художників України. Та мріє повернутися додому: «Хотів би на дачу. Там моє життя, там моя праця».