Любомир Полюга (* 1925)

«…Незважаючи на це все митарство, це все що ми пройшли. Ми були переконані, ми не жаліємо ніколи...»

 

Рік і місце народження – 1925 р. н., м. Львів;

1942 р. – член Юнацтва ОУН;

1945–1946 рр. – займався революційною підпільною діяльністю, був            охоронцем і зв’язковим командувача УПА Романа Шухевича (Тараса Чупринки);

1947 р. – затриманий співробітниками МДБ; під час втечі тяжко поранений; протягом 18 місяців  перебував під слідством у тюрмах в Рогатині, Станіславові (тепер Івано-Франківськ), Києві та Львові (в тюрмі на Лонцького);

1949 р. – вивезений для відбування покарання у виправно-трудовий табір «Интлаг» (Комі АРСР);

1955 р.  – звільнений з ув’язнення;

1957 р. – завершив медичну освіту в Семипалатинському медінституті (Казахстан);

з1961 р. – жив у Цюрюпінську (Олешках);

з 2001 р. - до т. ч. – мешкає у Львові.

 

Народився Любомир Полюга 1925 року у Львові. Його батько був учасником Української Галицької Армії, одним з творців Українського таємного університету у Львові, працівником товариства «Просвіта». Мати працювала в допомоговій секції для бідних дітей при школі.

Початкову освіту Любомир здобув у «Рідній школі» ім. Князя Льва. У 1937–1943 рр. навчався у Державній академічній гімназії. В 1943 р. вступив до Львівського медінституту.

У 1939 р. з приходом Червоної армії  Львів опинився під більшовицькою окупацією.

«Москалі почали відразу панувати, почали своє робити. На кожному кроці пропаганда йшла тільки прорадянська, проінтернаціональна… ».

Розпочалися масові арешти та вивози людей. Серед вивезених опинилася і родина Л. Полюги.

«Почалися арешти швидко. Почали пропадати люди, в тому числі один із перших в нас у сім’ї. Арештовують мого вуйка Михайла Козланюка – батька «Лугу». Так він і до цього часу пропав, згорів в Бригідках… Народ був назагал сильно пригнічений тими подіями, які траплялися. Ці події визрівали кожного дня. То вивози починалися дуже великі. То торкалися родини, то торкалися всіх знайомих. Кожного дня ми чуємо про якісь нові втрати… ».

29 червня 1941 р. Львів зайняли німецькі війська. Червона армія відступала на Схід. Під час відступу більшовики залишали руїни, масово розстрілювали в’язнів та підпалювали тюрми.

«Горять… чути в місті запах згарищ, догоряють доми, деякі дотлівають після бомбардування. Я пішов на Городоцьку, під Бригідки. Там побачив – вона справді горіла, горіла з в’язнями. Жахлива картина, страшна. Цей сморід… сморід від згарища. Після цього я пішов відразу на Лонцького. Там картина ще страшніша, жахливіша. На подвір’ї там безліч в’язнів помордованих, закривавлених… безліч людей. Крик, лемент, зойк...  Ці, котрі вже побачили свого рідного, клякнули – моляться над ним. Інші плачуть. Стогін, лемент… ».

30 червня 1941 р. була проголошена Українська незалежна держава і створений новий український уряд на чолі з Ярославом Стецьком. З цієї нагоди на площі Ринок в будинку «Просвіти» зібралась вціліла українська інтелігенція, українські громади, представники партій. Під час зібрання в «Просвіту» прийшло німецьке командування й повідомило, що українці не мають права проголошувати Українську державу. Проте Я. Стецько заявив, що Українській державі бути. Через декілька днів німці розпочали репресії, а через декілька тижнів – арешти. ОУН перейшла в підпілля.

На поч. 1942 р. Л. Полюга вступив до Юнацтва ОУН, де відбувалися вишколи для молодих українських патріотів. Згодом він отримав наказ створити конспіративну хату.

«Я мусів виконати цей наказ. У Львові на вулиці Курковій, 40 (тепер вулиця Лисенка) ми створили цю підпільну хату. Я виконував цілу низку задач підпільного характеру. Того, що мені потрібно було. Я вже тоді діставав приймачі. Навіть передатчики діставав. Я їздив в Київ і звідти їх привозив… ».

Нацистська окупація Галичини тривала протягом 1942–1944 рр. Як і совіти, нацисти придушували національну свідомість та політичну незалежність українців.

«… німці так само розсіювали і так само терором займалися, так само розстрілювали багато людей за доносом. Тільки німці не знущались так над народом. Вони швидше розстрілювали. В порівнянні з більшовиками, звичайно, порівняти не можна. Але по тюрмах вони так само саджали. Тому що вони виступали проти ОУН, проти України. Вони виступали проти всього українського. Вони так само вважали українців ворогами… Всіх тримали, а українців найбільше за всіх. Євреїв вони майже не тримали, тому що з євреями вони скоро справлялись, розстрілювали, а поляків тримали… ».

У 1945 р. до Львова повернулися більшовики. Шляхом терору загарбники почали встановлювати свій режим.

«НКВД те саме, яке було КГБ, потім НКГБ це саме творило. Дальше те саме. Ті самі арешти, та сама боротьба. Боротьба основна була направлена на всіх – на Повстанську Армію і на всіх людей, котрі їм помагали… Вони почали винищувати весь український народ тільки для того, щоб таким чином знищити Українську Повстанську Армію… ».

У 1946 р. Л. Полюгу заарештували. У 1948 р. за зв‘язок з організацією ОУН-УПА і з Романом Шухевичем заарештували його родину. Однак п. Любомиру вдалося втекти. Опинившись на волі, він перейшов у підпілля. З 1946 р. Л. Полюга виконує обов’язки зв’язкового при Головнокомандувачі УПА Роману Шухевичу.

«У повному підпіллі я разом з такою підпіллячкою Мартунею Пашківською творив конспіративну штабну хату в Дашаві. Потім мене переводять в Княгинечці, де вже була штабна конспіративна хата… Такі штабні хати творилися для того, щоб командир Шухевич мав змогу там працювати і зустрічатися з провідними людьми, щоб командувати, керувати визвольною боротьбою. Тому що Шухевич обіймав три найбільші пости: він був головним провідником, командиром Української Повстанської Армії, з 43-го року він був Головою проводу ОУН, а з 44-го року після зібрання УГВР він став головним секретарем УГВР… ».

У вересні 1947 р. під час виконання таємного завдання Л. Полюга знову потрапив до рук КГБ. Протягом місяця він перебував під слідством у тюрмі в Рогатині, після чого 7 місяців його утримували під чужим прізвищем у тюрмі в Станіславові. Коли кагебісти встановили особу Любомира, його перенаправили у Львівське обласне КДБ, що знаходиться на вул. Пальчинського (тепер вул. Вітовського). Наступного дня його перевезли до Києва, де тортурували під час допитів.

«Завели в таку спеціальну довгу кімнату, затемнену, без вікон. Я сів під облучення могутніх прожекторів. Ті прожектори були спрямовані на мене. Світло те палило мені очі, затуманювало. Я протягом короткого часу боявся, щоб тільки не втратити розуму. І так тривало три доби. З другої сторони кімнати сидів слідчий в темноті. Вони весь час мінялися, тому що не витримували. Питали мене одне й те саме. Я молив Бога, щоб часами не збився, з розуму не зійшов, слова зайвого не сказав. Це так ломлять психіку людини. Це я витримав. Після цього другий спосіб є. «Сном» називається. Два тижні мені не давали спати. Як це виглядало: п’ять хвилин пізніше, як був так званий «отбой», викликали до слідчого. Там били, розмовляли. І за десять хвилин до підйому мене пускали в камеру, щоб я тільки встиг лягти. І тут відразу піднімали. А вдень спеціальні слідчі, спеціальні тюремщики дістали наказ, щоб я часами десь на заснув. Коли я вставав до стіни, впирався і, таким способом, дрімав, той відкривав «кормушку» («кормушка» – це таке маленьке віконечко, через яке передають їжу) і всією силою вдаряв рукою об залізні двері. Двері були обкуті бляхою. Серед тишини цей страшенний гул зводив нерви до крайності. Дуже погано почував себе, і мене заставляли стояти на середині кімнати. Сідати не вільно було. І так я мав стояти. Стояв я близько двох тижнів. Ноги падали, ноги опухли, були. як колоди. Я боявся, весь час тільки молився, щоб Бог дав мені силу витримати, не зломитися, не впасти… ».

У жовтні 1948 р. пана Любомира перевезли назад до Львова в тюрму на Лонцького, в камеру номер 9.

«Це була камера десь три метри на півтора… три з половиною метри на півтора. Маленьке віконечко, котре виходило на подвір’я… цемент був. З правої сторони була каналізація, така мушля була... ».

Після завершення слідства, через 18 місяців перебування в тюрмі на Лонцького Л. Полюзі інкримінували «приналежність до ОУН та підпілля». Потім його відправили у Київську пересильну тюрму, де він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, засудженою на 10 років лагерів за ст. 54/11 «зрада Батьківщини».

«Вона була за метрів п’ятдесят від мене, побачив у віконці… На прогулку у двір ми ходили парами кругом двору, і вікно жіночої кімнати виходило якраз на це подвір’я… Я помахав рукою, вона мені помахала. Чи то та була, чи ні, я не знаю. Але знаю, що я її тоді вперше побачив, а потім ми почали вже з нею переписуватися. Ми ходили в один туалет, і там в означеному місці залишали «грибси» – маленькі записки, написані на вулиці».

У 1949 р. Л. Полюга потрапив у табір ГУЛАГу в місті Інта (Комі АРСР).

«Табори все-таки було вже відносно легше... Діставали інформацію дуже рідко, дуже законспіровано… Я дістав листа від бабці – вона залишилася одинока, інвалід. Були такі відкриті листівки, і вона почерком малограмотним, одним реченням написала, але вона написала мені про все, шо в родині було. Там було написано, в якому стані родина, хто арештований є, хто вивезений, кого немає вже. Для конспірації вона вживала домашні вислови: деякі слова по-польськи писала. В такий спосіб вона проводила надзвичайно конспіративну роботу… ».

19 грудня 1955 р. Л. Полюгу звільнили. Після звільнення з таборів у 1957 р. він завершив медичну освіту в Семипалатинському медінституті (Казахстан). З 1961 р. жив у Цурюпинську (Олешках). З 2001 р. мешкає у Львові.

 

 

Автор: Ірина Марків