Yuriy Zirchenko Юрій Зірченко

"Був епізод такий. В п’ятому класі, я ще вчився, по-моєму, вчився в Бориславі, Тустиновичах, 5. школі. Батько десь знав, що в Києві є художня школа-інтернат і батько малював, у нього хист був природній. В юності хтось його трошки вчив, він мав навики, не знаю де. Але батько хотів віддати мене в ту школу інтернат. Там були свої умови, треба було надіслати свої малюнки, взірці, певні умови: на природі, з натури, ще щось. І ще один хлопчик був, він подавав хороші надії в малюванні, з сусіднього класу, я в "Б", а він в "А". Був такий Роман Зарицький. Тато нас почав готувати – ми ходили на природу, на озеро, ми малювали фарбами, олівцями, в основному акварель, гуаші не було, були олійні фарби. Тато малював олійними і я малював олійними. От вислали, ну і.. тато обох нас готував. Ромчика взяли, мене не взяли, хоча тато казав, що деякі мої робити були цікавіші. Мене не взяли, бо в Ромчика тато був ветеран «Великой отечественной», а мій тато був «неблагонадежным». Ромчика взяли, мене не взяли. Не попав в цю школу, от так між батьків, хоча старалися цю тему дітям не говорити, бо ті проговоряться і буде ще клопіт."

"До речі, ще був цікавий такий епізод. Сестра двоюрідна Наталка, вона на п’ять років старша, розказує. Не знаю, два роки не всі ще діти говорять, а я вже лепетав, говорив, і ні одного слова українською не знав. Приїхав москаль. Приїхав з Сибіру, а там вже виховують яничарів. Власне чому, причина була чому мене відправили з чужою жінкою, я ж міг рік дочекатися. Але після двох років як я відвідував дитячі табори, дитячі будинки.. діти там хворіли, вмирали. Теж був шанс не дожити. Дві причини – або міг померти, або відправили б в дитячий табір. Звичайно, там російською мовою все вчили і всі повинні були розмовляти російською. Я українського жодного слова не знав, потім почав освоюватися. Ще один такий епізод то, видно, самі ранні. Десь після приїзду, якщо то була весна, в березні мені виповнялося два роки, десь весною бабця привезла мене. І перше, а дитину ж треба нагодувати, зварила мені манної каші. Поставила тарілку переді мною. І ця манна каша була гаряча. Може, бабця не додивилася. І я, звичайно, зразу ложку і в рот, і мене сильно обпекло і я ту тарілку кинув в бабцю. І на тому закінчилося моє саме перше частування. Отакий був епізод, то тоді мені ще не було трьох років. То я пам’ятаю...того не пам’ятає ніхто, навіть бабця не пам’ятала. «Ви пам’ятаєте, як я в вас тарілку кинув?». Ніхто не пам’ятав, бо то був епізод нетиповий. Видно, був стрес в дитини і запам’яталося."

"А, епізод. В Трускавці ми на краю міста жили і там недалеко було якесь підприємство, державне підприємство, там була кузня. Кілька хат і кузня, мені було цікаво, бо там машини якісь були, старі штудебекери, як метал, але розбиті були.. І кузня була, я туди заглядав, мені десь роки 3 було, вони мене проганяли. Іскри скачуть, гарячий метал лякали мене. Ну і вже родичі – бабця, цьоця Міля – теж мені приділяла увагу –мамина рідна сестра. Вона не заміжня була, я там є на фотографії з нею. Вона трошки стидалася, бо коли йшла зі мною по місту, а вона була не заміжня, хлопці думали, що то її дитина, От вона трошки мене і сторонилася. Дома то звичайно вона мене любила і доглядала за мною, а по місту вона то... І вони мене щоби я не ходив на ту кузню : «Зараз міліція прийде, ховайся десь». Я під ліжко ховався. От, такі епізоди були в дитинстві. До кузні, щоб я не ходив вони мене міліцією налякали: «Може прийти, але ми тебе не видамо, ховайся». Ото була така гра."