Ярослава Коба Yaroslava Koba

* 1989

Video Player is loading.
Current Time 0:00
/
Duration 0:00
Loaded: 0%
Progress: 0%
Stream Type LIVE
Remaining Time -0:00
 
1x
  • «Школа. Я дійсно любила вчитися, але в мене друзів не було. Не було друзів, тому що вчительських дітей, як я кажу, не дуже люблять. І в мене з’явився друг, прибився біля нашого багатоповерхового будинку пес, старий такий. Може, не сильно старий. Я назвала його Цезарь. Він такий був наполовину вівчарка, великий. Такі, знаєте, жовті величезні зуби, вони на тебе дивляться, а ти мала, але вони тобі нічого поганого не можуть зробити. Цезарь мене проводжав у школу, зустрічав із школи, ми з ним йшли в квартиру, я його годувала. Така в нас була дружба. Він, канєшно, смердів, як я не знаю хто, був блохастим, але про цю дружбу знав тато, мама не знала. Тато не заперечував. Папа історик, він мені розказував про Цезаря. “Папа, давай назвем Цезарь”. — “Окей”. Назвали Цезарь. У квартирі, звичайно, його ніхто не дозволив би мені залишити, тому він жив на вулиці. І от оці жорстокі [19]90-ті роки, коли на цих землях про гуманність не те що законів ніяких не розроблялося чи ініціатив, а просто ніхто не чув. Собака — це що? Це з Радянського Союзу ніякий не друг чєловєка. Це шкідник, якого потрібно жорстоко вбити, як щура, бо він просто ходить і просто тобі заважає. Собак всіляко ображали, і камінням, і топили, і все це — воно завжди було в соціумі у [19]90-х роках, в нашому жорстокому, пережившему Радянський Союз соціумі воно все було. Але дитині зрозуміти це все було важко, тому що був друг Цезарь, якого одного разу вночі взимку застрелили. Я лежала маленька в ліжку і чула, як він (чи не він), як собаки скулять. Звичайно, що на наступний день Цезаря ми з татом уже не зустріли. Папа, не пам’ятаю, напевне ж, намагався щось сказати мені, що він кудись там пішов чи перейшов жити в інше місце. Але я вже тоді, маленька, мені було років сім, я зрозуміла, що його просто вбили. Я чула ці вистріли і запам’ятала це на все життя. І мені дуже шкода мого песика. Вони, ці виродки, вихідці з Радянського Союзу, багато травм нашому молодому поколінню насправді зробили. Це для мене була травма. Така травма, що зараз я не можу пройти повз жодну тварину. Така травма, що завжди, згадуючи цю історію, я плачу. Я навіть згадую, коли — не знаю, вам розказувала чи ні, — коли я йшла в фіолєтовій шубі, мала була і впала, послизнулась, дороги ж не чистились. І цей Цезарь мій, безпритульна собака… а я була одягнена, фіолєтова шуба така плюшева, під ній ще сорок кофт, капюшон зверху, отут замотана шарфом, бо так же дітей одягали… і я впала. І я лежу на дорозі, мала, а встать не можу. І ця тварина підходить і мене відтягує за капюшон... От як можна казати, що в них немає відчуттів, емоцій, любові, розуміння, розуму? Як можна їх сприймати як щурів? Тварина тебе перша врятує, перша, ніж людина».

  • «Організація URSA створена саме для того, аби об’єднувати людей, які хочуть формувати гуманне суспільство, тому що я вважаю так: кожен із нас має робити свій якийсь внесок у формування успішної країни, країни мрії, країни, з якої не хочеться втекти за кордон. Тому хтось займається збереженням культурної спадщини, хтось рятує діток, бореться за те, щоб у нас була хороша медицина. А я хочу займатися, свою, як то кажуть, лєпту вносити, саме у формування гуманного суспільства. Як я люблю казати, кожен із нас, хто приносить якусь пользу, користь нашій країні, — це все цеглинки. Я — цеглинка гуманності, ви — цеглинка культурності. І так — чік-чік-чік — ми всі вистроїмо собі красиву країну. Тому я розумію… Я ж свідома людина, я людина з освітою, я хочу, щоб мої покоління жили в класній Україні, в крутій Україні, в свідомій Україні, де не будуть просто розстрілювать собак, вбивать, вішать, оце все робить. Де буде хороша медицина, не будуть збирать на дітей по гривні, тому що в біднесенької дитинки рак, а це все буде іти по страховці і можна буде всі ці питання вирішувати, закривати. У мене більше є розуміння саме в захисті тварин, оскільки я їх люблю з дитинства і душа в мене до цього лежить. Але я точно так же переживаю і за медицину, і за дороги, і за культуру. І коли я їду і бачу, що на Львівщині стоїть уже зруйнований замок, як халабуда, а від нього три кірпіча осталося, то мене це теж дуже сильно засмучує. Їду і думаю: “От було б у добі не 24 години, то я б, напевно, ще піднімала маси і рятувала би замки в Україні. Тому що у нас замки не гірші, ніж Версаль у Франції і це все. Але ж ми у Францію їдемо дивитися, а наші стоять. Я просто поїздила по цих замках теж, вибачте, що від теми відходжу. Поїздила. У Вінницькій області замок, наполовину розрушений, на колоні зверху написано слово “хуй”. Як я кажу: треба ж полізти туди і написать, видертись… Ну вибачте, це ж треба полізти! Тобі більше немає чим зайнятися, називається? Тому я займаюсь саме захистом прав тварин. І то, ви знаєте, я сформувала “Урсу”, і вона вже насправді така ефективна, вона дієва, там вже є стільки людей, що настане час, через рік, через два, і я піду в інші проєкти. Я буду в “Урсі”, але керувати буде інша людина. Я піду в інші проєкти. Зараз уже майже все налагоджено, мені ще трошечки-трошечки треба зробити».

  • «Я пам’ятаю, що я подзвонила власниці притулку, і вона просто в шоці була. Попав ворожий снаряд, погоріли клітки. Працівники притулку намагалися відкривати клітки, випускати тварин звідти, обпалили собі руки, не всіх тварин врятували. Повністю зруйнований був забор, тварини бігали просто по території: і вовчиці їхні, і собаки. Уявіть! 450 тварин просто бігає. Було 800, оце ж половина загинула. І я знаю Галу цю — власницю притулку, вона просто класна жінка така, вона вже у віці жінка. Мені було її так шкода. Кажу: “Боже мой, Гала, тримайтесь”. Вона каже: “Погоріло все, а я в лікарні”. То ми вирішили зібраться, відвезти їм корму і трошечки навести там порядок. Ми зібрали групу. Таня Гончарова в цьому плані в нас космос. Вона пише пост, і вже 800 людей на Таню прилетіли, якісь незнайомі… Не 800, а 20. Незнайомі люди, просто через фейсбук всі поприходили, вже всі в перчатках, з відрами: “Ми готові, шо робить?”. Сіли в бус, поїхали, поприбирали. Помогли трошки навести порядок. Порозгружали трошки ці собачі тіла, які погоріли». — «А інші тваринки де були?» — «Вони просто навколо нас бігали. Отак-от, уявіть! Просто собаки скачуть… Коли на тебе 450 собак летить, я кажу, це просто щось неймовірне. Насправді не кожна людина ще витримає, тому що тут взагалі треба мати повну довіру до тварини. От якщо ти не будеш її мати, то хтось може і цапнуть, і якусь агресію проявить. А тут вони такі всі на тебе: “Прівєт!”. І алабаї… У них насправді в притулку живе два таких величезних і два таких серйозних, достатньо агресивних алабаїв. В притулку “Бест Френдз”. І от коли ми вже вдруге приїжджали після того, як поладили клітки, вони вже знов дивляться на тебе і за кліткою гавкають, прям хочуть тебе роздерти. А насправді, коли оце була війна, і коли у них там все погоріло, і вони просто ходили територією, ніхто агресії не проявив, нічого. Просто кайф».

  • Celé nahrávky
  • 1

    Kyiv, 11.04.2023

    (audio)
    délka: 01:47:00
    nahrávka pořízena v rámci projektu Hlasy z Ukrajiny
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Я — цеглинка гуманності

Ярослава Коба під час запису інтерв'ю 2023 р.
Ярослава Коба під час запису інтерв'ю 2023 р.
zdroj: Post Bellum Ukraine

Ярослава Коба — журналістка, зоозахисниця. Народилася 16 жовтня 1989 року в місті Переяслав Київської області. Після закінчення школи хотіла обрати творчу професію, але батьки наполягли на педагогічній освіті, тому вступила до Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. На другому курсі працювала у рідній школі Переяслава вчителькою. На четвертому курсі інституту влаштувалася журналісткою в журнал «Власть денег». З 2012 року працювала на каналі «1+1» у програмі журналістських розслідувань «Гроші». У 2014 році як журналістка їздила до Костянтинівки і Бахмута (тоді Артемівськ), де тривали бої з російськими терористами. У 2018 році заснувала громадську організацію із захисту прав тварин URSA. За ініціативою організації влітку 2021 року було прийнято новий закон про захист прав тварин, який вступив у дію в листопаді того ж року. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року Ярослава Коба разом з командою URSA допомагала притулкам для тварин та евакуювала тварин із зони бойових дій, прифронтових і деокупованих територій. Нещодавно організація створила свій центр врятованих тварин. У 2023 році пані Ярослава пише книжку про війну і продовжує займатися зоозахисною діяльністю в URSA.